Глава 16

Судячи з усього, після приходу Інги я знову відключився, і прокинувся остаточно вже десь надвечір від того, що хтось розбирав наді мною курінь. Голки та дрібні гілочки сипалися мені на голову, через що я, власне, і прокинувся. Через кілька хвилин курінь був розібраний і зверху в просвіті з'явилися голови Гришки та Зейнаб. Першою затараторила Зейнаб:

- Ти зараз мовчи! Поки ми не скажемо, що вже можна розмовляти. Зараз ти вилізеш, ми потім все зробимо як слід і тоді вже поговоримо. Зрозумів?

Я кивнув головою.

- Тоді вилазь давай, - сказав Гришка і скинув у яму кінець товстої капронової мотузки, товщиною с палець, і з вузлами через кожні сантиметрів тридцять.

Я виліз із спальника, неквапливо одягнувся, і потім, згорнувши разом всю свою лежанку, закинув її нагору. Оглянувши все навколо ще раз, чи не забув чого, я став, чіпляючись за мотузку вилазити на поверхню. Обтрусивши від землі голову, я підвівся з колін на ноги. Вони були наче не свої...

- Ходімо, - сказала Зейнаб і взяла мене за руку. - Гриша тут прибере все як слід.

Гришка нічого не відповів, і лише почав розкидати на всі боки зрубані для куреня гілки.

Ми прийшли до хати, де зупинилася тоді вночі. Я, зізнатися, не міг сказати, скільки часу я просидів у ямі. Однак, судячи з голоду та спраги, які раптом стали виразно відчуватися – провалявся я, не менше доби.

Зейнаб привела мене за хату і вказала на відносно невелику діжку, в яку зливалася дощова вода.

- Роздягайся і лізь. Постарайся поміститися так, щоб поринути с головою.

Я мовчки роздягнувся й заліз у воду, мимохіть ухнувши від того, що вона виявилася дуже холодною. Але Зейнаб цикнула на мене і приклала палець до губ:

- Мовчи! - наказала вона.

Поміститися там з головою мені не вдалося - бочка була надто мала, і Зейнаб прихопивши звідкись ківш кілька разів полила воду мені на голову.

- Все, вилазь! - сказала вона, - Одягайся. І на ось – витрись. - Вона простягла мені якусь линялу ганчірку.

Я знову мовчки зробив усе, як вона каже.

- Тепер пішли до хати. - Вона взяла мене за руку, і штовхнувши двері з діркою на місці замку, ми увійшли у середину. Схоже, в ній ніхто не жив уже досить давно, але Гришка з Зейнаб, мабуть, тут усе прибрали: передпокій, а за ним і світлиця були чисто підметені і, здається, навіть підлога вимита. Подекуди стеля проламалася, і вниз звисала дранка, але схоже, дах ніде не підтікав: у будинку було сухо. З обстановки не залишилося майже нічого, за винятком поламаного столу, який був підпертий пірамідою з обламків дошок. По стінах не залишилося ні картин, ні фотографій, а на вікнах, здебільшого вцілілих, але каламутних до напівпрозорості, не висіла жодна фіранка.

- Ходімо, - сказала Зейнаб, - часу мало. Треба встигнути.

Вона потягла мене до сусідньої кімнатки, зовсім маленької і такої ж порожньої. Тут вікно було висаджено повністю, і, певне, давно: місцями уламки скла встигло накрити павутиння. Різниця в атмосфері була лише в тому, що тут лежав розстелений спальник.

- Роздягайся, - наказала Зейнаб, і я глянув на неї запитливо.

- Давай, давай! - сказала вона і теж почала скидати з себе одяг. - Запитання потім.

Залишившись зовсім голою, вона поставила по чотирьох кутках кімнати свічки і запалила їх. Потім вона витягла з-під спальника пучок, зроблений з якихось трав, і почала робити рухи, ніби мете їм від центру кімнати до кутів, співаючи при цьому якусь молитву. Коли вона закінчила, то відкинула цей пучок трави убік і посадила мене на спальник так, щоб я сидів, спершись на стіну.

— Отже, слухай уважно… — сказала вона чомусь майже пошепки, — зараз ти до мене ввійдеш. А я витягну з тебе все, що ти дізнався у тій могилі. Головне – постарайся не скінчити… Це важливо. Потім трохи згодом, якщо захочеш, у нас буде час, я вважаю. Гаразд?

Я кивнув головою.

- Заплющи очі і слухай мене!

Вона заспівала якусь дивну пісню незрозумілою мені мовою. Перед очима у мене все попливло, проте я відчув збудження і те, як Зейнаб сіла на мене зверху. Вона почала повільно рухатися, і незабаром настав той момент, якого треба було б уникнути. Я згадав Гришкину іконку з ченцем і птахом... кілька глибоких вдихів, і... загалом, я ледве стримався і, схоже, все обійшлося, хоча... я знову провалився в якесь небуття. Прокинувся я вже лежачи. Наді мною схилилася Зейнаб, як і раніше гола. Вона посміхалася.

- Все, тепер можеш балакати, - дозволила вона.

Я перекинувся на спину.

– Що це було? - запитав я.

- Ти про що? - уточнила Зейнаб.

- Ну, природно, про те, що зі мною відбувалося у тій ямі.

- Довго розповідати, але я тільки зрозуміла, що ти мав три зустрічі і всі досить важливі. Розповісти не хочеш?

- Може тоді вже разом із Гришкою? І поїсти не завадило б... - відповів я.

- Гаразд, одягайся, а я піду приготую щось простіше. Каша з тушонкою влаштує?

- Звичайно, - відповів я, натягуючи джинси, - мене все влаштує зараз. І чаю б якомога більше.

Вона вийшла з кімнати, прикривши двері. Я вдягнув шкарпетки та кросівки і вийшов за нею слідом.

Гришка сидів на призьбі, глибоко занурений у якісь думки.

- Гришу, вогонь розведи, будь ласка, - пролунав голос Зейнаб.

Гришка мовчки встав і пішов до осередку посеред двору, спорудженого з цегли, що явно випадково підвернулася під руку.

- А ти відпочивай поки що... - продовжувала командувати Зейнаб.

Відпочивати мені не хотілося, і я пішов допомагати готувати. Через півгодини стемніло, ми перебралися в будинок і вечеряли при свічці просто на підлозі. Я з'їв дві великі порції гречаної каші з яловичою тушонкою і тоді Зейнаб налила мені чаю в алюмінієвий кухоль.

- Ну, розповідай… - зажадала вона, спершись ззаду руками на підлогу.

Я почав розповідати все по порядку. Спочатку про Юхима, потім про Гришку…

- Ти ж розумієш, що до тебе приходив не Гриша? - уточнила Зейнаб.