До Інги ми так і не дісталися, хоча ніч накрила нас у дорозі вже дві години тому. Зейнаб позаду мирно сопіла, Гришка ж мужньо бився зі сном сидячи поруч, і час від часу хропаючи на вибоїнах. Я змінив його не так давно після того, як він кермував вже годин п'ять поспіль. Загалом, було цілком зрозуміло, що тепер він клював носом, і скидався лише коли я його питав на черговому роздоріжжі, куди саме треба повертати? Тоді він пильно вдивлявся в темряву і питав, щось на кшталт: «А Жеребчаки ми вже проїхали?». Коли я відповідав, він знову вдивлявся в темряву і невпевнено відповідав: «Здається – праворуч…». Я їхав туди, куди він казав, не коментуючи його невпевненості. До півночі я вже теж видихнувся і запропонував заночувати десь дорогою. Зейнаб одразу прокинулась і, позіхаючи, повідомила, що скоро треба буде повернути ліворуч, і далі проїхати кілька кілометрів лісовою дорогою. В кінці ніби має бути занедбана хата, але цілком придатна для ночівлі. Ніхто не став сперечатися чи питати, звідки вона це взяла. По-перше, всі вже сильно втомилися, а по-друге, я принаймні вже звик, що Зейнаб зазвичай не базікає даремно.
Втім, вона й сама не витримала паузи, і одразу повідомила, що ось щойно вона як наяву побачила уві сні цю саму дорогу. Сказала, що таке з нею вже траплялося, і що... "загалом, роби, як я говорю!" - підсумувала вона, хоча, як я й сказав, ніхто не збирався із нею сперечатися.
Приблизно через пару кілометрів дійсно з'явилася непогана ґрунтовка, що йшла вліво в гущавину лісу.
– Сюди! - заявила Зейнаб, і я слухняно звернув.
Місцями дорога ставала вибоїстою, і я скидав швидкість до мінімуму для того, щоб пірнути і потім виринути з якоїсь ями. Ліс часом ставав то густішим, то рідшим, але ніч була безмісячною, до того ж небо було доволі хмарним і тому, навіть коли ліс змінювався рідкісними прогалинами, світліше не ставало. Раптом мені довелося зупинитися: метрів за двадцять прямо посеред дороги сиділа сіра, наче сива сова. Чи то світло фар її засліпило, чи то вона просто не особливо нас боялася, але птах сидів спокійно, просто відвернувшись від світла, і, схоже, чистив пір'я. Я хотів посигналити, але Зейнаб мене обсмикнула:
- Не смій! Ти що! Це ж знак! Пригаси трохи фари і подивимося, що буде далі.
Я так і зробив, залишивши світитися лише габарити. Сова посиділа так з хвилину, кілька разів байдуже озирнулася на нас, а потім легко піднялася у повітря і ніби розчинилася в лісовій темряві.
- І про що нам цей знак говорить? - запитав я з цікавістю.
- Ех, якби всі знаки були зрозумілі... - зітхнув Гришка. – Більшість із них наче шифр якийсь… Але й не звертати на них увагу теж не можна. А то взагалі перестануть з'являтися, навіть і ті, що зрозумілі.
- Це точно, - погодилася Зейнаб і чомусь торкнула рукою моє волосся.
- А чого ви тоді взагалі взяли, що це був знак? – заперечив я.
- А ти часто бачив сову на дорозі? – здивувався Гришка.
- Та ні, я взагалі, якщо чесно, вперше сову бачу ось так – у природі.
- Отож! – Гришка багатозначно підняв палець, – Знак – це завжди щось незвичайне. Не обов'язково унікальне, але й не щоденне. Для мене, наприклад, веселка – завжди добрий знак. Але ось у твоєму випадку, коли з'являється щось досі небачене, тоді точно не проходь повз, та поміркуй!
- Мова в тебе, - зазначив я, - просто як у вчителя літератури. Може, теж знак який? – посміхнувся я.
– І що? - заперечив Гришка, - Я ж не все життя сидів. І потім читаю багато. Що мені ще робити? Особливо взимку.
- Так, звичайно… - погодився я, зрозумівши, що ляпнув зайве. – А як дізнатись кому саме знак був?
- А що тут дізнаватися? - Гришка знизав плечима, - Якщо розумієш, до чого це - то й добре. Візьми до уваги, так би мовити.
- А хтось із вас оце розуміє? - запитав я.
Усі промовчали.
- Я десь читав, до речі, що сова – ніби має магічний зв'язок зі стихією Землі. - сказав я, пригадуючи прочитаний роки два тому якийсь гримуар. - Може, я щось і плутаю, але, здається, так було сказано.
- Ось як? - здивувалася Зейнаб. - А в кого ж це було написано?
- Не знаю, фоліант був, здається вісімнадцятого століття, сильно зіпсований, без обкладинки і французькою. Мені його знайома з відділу рідкісних книг показала. Я так погортав трохи: із середньофранцузьким я не дуже дружу, якщо чесно. Але це про сову, мені тоді запам'яталося чомусь.
- Ти й французькою володієш? – спитав Гришка з певною пошаною в голосі.
- Так, є трохи, - відповів я, - То що, їдемо? Або як?
- Так, тепер можна, я вважаю, - відповів Гришка і озирнувся на Зейнаб. Та нічого не сказала і я, знову ввімкнувши фари, рушив далі дорогою. Кілометрів через п'ять ліс трохи розступився, і ми опинилися на краю якогось села, явно давно залишеного. Зейнаб вказала на крайній будинок, вже майже повністю оточений лісом і з практично зруйнованим дерев'яним парканом. Я зупинився майже біля самого ґанку.
Трохи покректуючи і тримаючись за поперек, я виліз назовні. Гришка зовсім стогнав, хапаючись за спину. Зейнаб же, ніби пташка випурхнула з машини і одразу почала розпоряджатися.
- Хлопчики! Несіть все в будинок. Якщо там піч вже розвалена – зваримо щось на багатті.
Гришка, як і раніше, кректючи, поплентався до багажника. Я ж раптом зупинився і завмер, ніби почув якийсь несподіваний, але добре знайомий запах. Це було щось дуже незвичайне, неначе дудочка щуролова, за якою хотілося негайно піти. Не знаю, як це пояснити, але я раптом пішов у бік лісу. Мигцем, я зрозумів, що Зейнаб це помітила, але смикати мене не стала. Я пройшов зовсім небагато, і не дійшовши до краю лісу метрів сто п'ятдесят-двісті, зупинився. Озирнувшись, я намагався розгледіти хоч щось, але темрява, як я й казав, була непроглядна. А потім, зробивши крок чи два, я з криком упав у яму. Вона була не дуже глибокою, але все ж таки поверхня, судячи з усього, знаходилася значно вище піднятої над головою руки. Яма виявилася прямокутною з прямовисними краями, і тому жодних спроб вилізти на поверхню успіхів не дали. Я спробував покликати на допомогу, але це нічого не дало: мене ніхто не почув. Тоді я просто сів і, розмірковуючи, що робити далі, раптом відчув, що мені незрозуміло чому раптом стало дивно добре. Не питайте мене, як може бути добре в ямі, з якої ти не можеш вибратися, та ще й у лісі посеред ночі. Проте це було саме так. Я сидів на дні, спершись спиною в одну стінку і ногами, трохи зігнутими в колінах в іншу. Мені не було ні холодно, ні навіть просто незатишно. Одним словом, як я сказав, мені було добре. Через якийсь час я почув крики, що лунали зверху. Мабуть, це Гришка із Зейнаб пішли мене шукати у бік лісу. Я почав кричати у відповідь, я навіть бачив промені їхнього ліхтаря, що бігали по кронах дерев, але вони мене не чули. Я знову сів на дні ями, і почав про щось думати, коли за хвилин двадцять промінь ліхтаря пронизав порожнечу над головою.