Глава 12

Автобус повільно, наче на останньому подиху, в'їхав на утрамбовану округлу глиняну галявину, яка, мабуть, вважалася автостанцією, і, хитнувшись, зупинився. Зробивши шумний видих, відчинилися двері: спочатку спереду, а потім і позаду. Нечисленні пасажири з кошиками і мішками потягнулися до виходу, галасуючи в дюжину глоток, штовхаючись, наступаючи один одному на ноги і час від часу лаючись. Ми сиділи і чекали, коли людський потік схлине. За кілька хвилин, коли остання людина з великою сумкою вискочила за двері, ми теж потяглися до виходу.

Я допоміг Зейнаб вийти, а потім витягнув рюкзак із спорожнілого вже вантажного відсіку. Як тільки ми відійшли, автобус, так і не закриваючи багажник, від'їхав до іншого майданчика неподалік, метрів за двадцять, де, мабуть, вже стовпилися нові пасажири. Ми озирнулися. Осторонь від автобуса стояла невелика цегляна будівля, мабуть, квиткова каса та приміщення якоїсь адміністрації. В тіні розлогої акації, спершись плечем на стіну, стояв Гришка! Він був серйозний і навіть трохи насуплений. Одягнений він був у ті самі затрапезні штани в смужку, заправлені в чоботи, той самий куций піджачок, поверх коміра якого був розправлений комір не дуже свіжої сорочки, цього разу - салатової у дрібну синю клітку. На голові в нього, як і минулого разу, була нав'язана все та ж засалена темно-синя кепка з ґудзиком на маківці. Він помітив нас майже одразу і помахав рукою, запрошуючи підійти до нього.

Я поправив рюкзак, і ми попрямували у бік будівлі. Коли вже підійшли, Гришка зробив крок нам на зустріч і простяг руку для потиску. Ми по черзі привіталися. При цьому він здавався таким же похмурим.

- Зараз поїдемо до мене, і я нагодую вас. Зголодніли в дорозі? – спитав він.

- Є трохи… - відповів я.

- Ну і гаразд… Хоча, до мене звідси, все ж таки шлях не близький… - попередив він

— А як ти дізнався, коли ми приїдемо? - здивувалася Зейнаб.

- Та тут автобус раз на три дні, так що не складно здогадатися... - Гришка, здавалося, здивувався її питанню, - Не приїхати ви не могли, мій лист йшов десь три дні, плюс час на роздуми... Загалом, як і сказав - справа не хитра... Ну так як, поїхали?

- Ну, що ж, поїхали, - відповів я за нас обох. Зейнаб промовчала.

Ми пройшли метрів п'ятдесят через лісопосадку з осокорів, за якою стояла та сама старенька, добряче побита «Нива». Гришка відкрив багажник, куди я не без зусиль втиснув свій рюкзак, а потім ми розсілися: Зейнаб спереду, а я - позаду, Гришка подерся трохи, сів і відразу завів мотор.

Хвилин двадцять ми їхали мовчки вздовж частково прибраних полів з якимись овочами. Потім Гришка раптом ні з того ні з сього промовив, звертаючись, очевидно, більше до Зейнаб, ніж до мене.

- І що ти думаєш із цього приводу? - запитав він дуже серйозно і, не відриваючись від дороги.

- З якого приводу? - уточнила Зейнаб.

- Ну як це з якого? Щодо Інки, звичайно…

- Не знаю… - відповіла Зейнаб, а потім спокійно розповіла про свої враження.

- Так… - констатував Гришка, - те, що в неї її говір зник, це я теж одразу помітив. Але все не можу зрозуміти, до чого все це? Може, перевертні? Як гадаєш?

- Не думаю, - відповіла Зейнаб, - Перевертні, вони… знаєш такі… от здається ніби вони не зовсім реальні, як морок якийсь, хоча при цьому й доторкнутися можна. А тут ні – все було цілком собі таке… ну, дуже реальне, одним словом. І потім з перевертнем не виходить передача сили. А в мене з нею виходило. Ні, тут щось інше.

Вона помовчала, а потім, повернувши голову до Гришка, запитала:

- А в тебе що, жодних думок? Зовсім?

- Та думок-то багато, - відповів він, крутячи бублик, - питання в тому, як це перевірити ... Ось я і подумав ... чи не викликати її дух на допит так би мовити?

– Як це? – Зейнаб навіть відкинулася на спинку крісла, - Ти ж її вб'єш!

– Ні, – відповів Гришка, – Є один спосіб. Розумієш… Є у мене ще одна підозра….

– Яка це? - запитала Зейнаб не дослухавши Гришкину фразу до кінця.

- Не знаю точно, як це називається, але іноді, коли людина надовго йде у Прав, його може замінити дух з Наві[1] ... Це рідко буває, але Сірін чорнокнижник, наприклад, про це писав.

- І що ж тоді? - Запитала Зейнаб.

- Ну, як що? Вважай, що людина померла. Тіло теж саме, а дух зовсім інший. У деяких і пам'ять пропадає і всякі навички. Але якщо це сталося нещодавно, можна все повернути. Ось я і хочу спробувати.

- Що означає спробувати? - обурилася Зейнаб. - Це ж небезпечно!

- Не без того, - погодився Гришка, - але ще небезпечніше нічого не робити... Вона не відгукувалася на листи більше місяця. А раніше ми писали один одному раз на три дні приблизно.

- Почекай! - втрутився я, - як ви могли писати один одному, якщо в її селі жодної поштової скриньки! Та й взагалі, навряд чи листоноша заглядає в таку глухомань.

— Це правда, — погодився Грицько. – Глухомань в неї краще за мою буде. Але на велосипеді можна за годину з невеликим дістатися до селища, Рудня Стрекалова називається - є там таке селище, будинків на п'ятдесят, може - сімдесят. Там і пошта є.

- А в неї що, велосипед є? - запитав я.

- Наче так… - відповів Гришка невиразно. - Добиралася ж вона якось...

Я дивився у вікно. Ми проїжджали якесь невелике село, де натовп чоловік двадцять стояв у черзі, щоб увійти в добряче облуплену, але досить велику хату, очевидно – тамтешнє сільпо.

- Горілку, мабуть, завезли... - повідомив Гришка. – Вся піянь тут як тут… І як я раніше це міг пити… досі не розумію.

- А зараз не п'єш? - запитала Зейнаб з усмішкою.

- Жартуєш? Як можна… Я собі не ворог. - Гришку навіть трохи пересмикнуло.

– А що так? - не відставала Зейнаб, - Чи заборонено?

– Заборонено? - здивувався Гришка, - Ти пробувала пити і магію робити?

- Ну, як тобі сказати... Іноді від келиха вина не відмовлюся...

- Ну, це дрібниці... А ти спробуй пити дні три, не просихаючи... Тоді побачиш, що буде. Ні, я все. Більше не хочу…