Глава 10

Ми йшли вже не менше години пустинною, добре втоптаною, а місцями навіть утрамбованою гравієм, ґрунтовою дорогою. По обидва боки, скільки бачили очі, тяглися одноманітні поля та луки. Синьо-зелена смуга лісу залишилася позаду і тепер виднілася вже далеко, десь близько до обрію. Доволі швидко накочувала безжальна полуденна спека. Я звернув увагу, що за весь час нам не зустрілося жодної машини, причому – ні в той, ні в іншому напрямку. Ми йшли абсолютно самотні і навколо стояла все та ж глибока тиша, яка лише зрідка порушувалася цвіріньканням птахів, що пролітали повз.

- Сьогодні вихідний чи що? - запитав я.

- Та ніби ні, - озвалася Зейнаб, - здається, сьогодні вівторок. Ти про те, що машин немає?

- Так... - відповів я.

- Ні, не в цьому справа ... Це - я ... просто треба обміркувати все побачене, щоб додому «не розхлюпати»

- Не розхлюпати? – перепитав я.

- Саме, - спокійно й чомусь майже пошепки видихнула Зейнаб.

- А що обміркувати? Може, разом спробуємо? У мене також купа запитань.

- Не знаю… Ось, наприклад, таке: куди поділася справжня Інга?

- Справжня? – здивувався я.

- Так, справжня, - знову зітхнула Зейнаб.

- А чому ти вважаєш… - я не закінчив своє запитання, Зейнаб мене перебила, і одразу ж, не дослухавши, відповіла:

- Та тому, що це не вона. Розумієш, у кожного з нас є така особлива печатка, на кшталт папілярних ліній або запаху ... Тільки це не всім видно. Це щось на зразок світіння, але при цьому і запах там особливий теж є. Можна відчути, якщо налаштуватися. Ти згодом, цим теж зможеш користуватися.

- Ось як? - спитав я. - І що не так з її світінням?

- Та як тобі сказати... Інга була завжди такою... якоюсь бірюзовою... А зараз вона була то помаранчева, то бордова, а то й зовсім свічення пропадало... Це щось дуже дивне. І акцент цей її підроблений… лише наприкінці раптом став проявлятися. Ні, я б ще зрозуміла, якби вона стала, скажімо, бордовою, коли тебе пробивала… Але тоді вона була майже білою…

- Цікаво, - відповів я, - І що це може означати?

- Не знаю… - хитнула головою Зейнаб, - я цього раніше не бачила. Хоч і чула кілька разів від розумних людей.

- І що з цього приводу кажуть розумні люди? – поцікавився я.

- Та то й кажуть, що нічого хорошого... Швидше за все, її вже й у живих немає... А це хтось нею прикидається, так би мовити.

- Прикидається? Навіщо? Та й як можна так «прикидатися»?

- Звідки мені знати навіщо? - Зейнаб знову хитнула головою, наче відганяла муху. - Але, схоже, що вся ця вистава була не для нас.

– А для кого ж тоді? У тому селі лише один ледве живий залишився, та й той - лежачий старий. – заперечив я.

— Це зрозуміло… Значить, когось цікавить її будинок і взагалі, що це за знайомі в Інги? - відповіла Зейнаб, знову, ніби йдучи до тями.

- Але ж ти спочатку казала, що це безпечно? Ти що змінила думку?

- Ні, я й зараз у цьому певна. Тому й вважаю, що вистава була не для нас. Ми там були випадковими глядачами, так би мовити. Розумієш?

- Як це випадковими? А навіщо вона тоді нас покликала?

- Хто її знає? – зітхнула Зейнаб.

- Але звідки ж вона знала, як я виглядаю, чи ми тут начебто побічний ефект, так би мовити?

- А чого ти взяв, що вона знала? - здивувалася моя подруга.

- Гришка на березі показав мені малюнок – мій портрет – який Інга напередодні намалювала. Непоганий, до речі. Моє обличчя - не анфас і не профіль, на півоберта, начебто... Виконаний олівцем на картатому листку з зошита. Гарний портрет, досить точний, я б сказав. Я й не подумав би, що Інга так добре малює.

- Інга малює? - запитала Зейнаб і метнула на мене дивний погляд. - Тепер розказуй, ​​як усе було по порядку та докладніше! - зажадала вона і навіть на секунду зупинилася.

Я знову розповів усе як було і з самого початку.

— Ось... А потім він дістав з бокової кишені папірець, розгладив його, а там мій портрет. Ось і все…

- Зрозуміло ... - протягнула Зейнаб, - Значить - Гришка, кажеш ...

- Так, там же більше нікого не було ...

- Гришка… - знову задумливо простягла Зейнаб. – Він має щось знати…

- Слухай, якщо ти знала, що це не вона, то навіщо ти з нею цілувалася?

– Що? – Зейнаб вийшла на секунду із задуму, - А, ні… це не те… просто виглядає так… Ти коли на пильнуванні до мене увійшов, напевно, теж зрозумів, що до сексу це має слабке відношення?

- Не знаю… якби не Гришкіна іконка, я б, напевно, все зіпсував… А може, це тому, що це ти…

Зейнаб усміхнулася і потерлася щокою об моє плече.

- Так... Секс - занадто потужна штука, щоб використовувати його тільки для задоволень і продовження роду ... - сказала вона загадково.

- Що ти маєш на увазі? - запитав я.

- Розумієш, у магії те, що збоку здається сексом, дуже активно використовується як досить потужний інструмент. Хоча, зляганням, у звичному значенні це вже не є.

- А навіщо це використовується? – я був трохи спантеличений.

- Мало до чого? Для кращого контакту, передачі інформації без слів, які бувають найчастіше взагалі марні, для вивільнення енергії… Наприклад, як тоді тебе Інга пробила в лазні…

-Так, це було круто ... - погодився я. – Хоча я й не зрозумів, що саме сталося.

- Та нічого особливого… - відповіла Зейнаб, явно розмірковуючи про щось інше, - у кожній людині є величезний потенціал. Але він, так би мовити, у латентному стані. Цей потенціал можна розбудити, за певних умов, що вона і зробила.

– А чому ти не могла? – здивувався я.

- Тому що це може зробити тільки людина, у твоєму випадку - жінка, з якою у тебе сексу, якраз таки не було.

- Чому? – знову здивувався я. – Який тут зв’язок?

- Не знаю… Мені здається, що коли люди сплять разом, у них із часом відбувається щось на кшталт синхронізації енергій. А це чомусь не дає розбудити потенціал партнера. Точніше, розбудити можна, але це буде довго і дуже нудно. Тож участь Інги – було добрим рішенням. Сподіваюся, ти не проти?