Глава 9

Хоч і настав вечір, але сонце було ще досить високо. Я пройшовся селом, намагаючись зрозуміти, скільки тут ще залишилося будинків, що ще придатні для життя. Майже на самому краю, але дещо на відстані від інших будинків, неподалік річки стояла на вигляд ще міцна хата під дощатим дахом. Дошки, щоправда, там, схоже, майже повністю згнили і вкрилися мохом, але, мабуть, ще якимось чином воду стримували. Колоди зрубу теж суцільно здавалися вкриті мохом, паркан навколо продірявився, але в цілому, це житло цілком могло виявитися заселеним. Підійшовши, я глянув через хвіртку на подвір'я – нікого. Увійшов. Тут, однак, як і в інших будинках, не було ні курей, ні іншої живності, під ногами ніхто не крутився і взагалі не було чути ні звуку, за винятком тих, що долинали з лісу: чи то сова вухала, чи ще хтось, готуючись до нічного полювання.

Я підійшов до дверей і постукав. Ніхто не відповів і тоді я штовхнув її та увійшов. Двері легко, хоч і з деяким скрипом, відчинилися. У сінях, неподалік входу стояла доволі велика бочка з водою, а за нею з вішалки звисав якийсь мотлох, видаючи досить важкий кислуватий запах. Я ступив у хату. Там панував безлад, але було очевидно, що тут таки хтось живе. Не знаю, чого саме я очікував там побачити, якби навіть довелося зустріти господарів. Втім, я взагалі не мав уявлення, навіщо я сюди прийшов. Але щось таке, ніби внутрішнього голосу все ж таки наказувало мені залишатися на місці.

Я озирнувся, і побачив навпроти мутних вікон, у кутку, праворуч від дверей, три ікони, під однією з яких горіла тьмяна лампадка. Підійшовши, і дивлячись прямо на добряче закопчені образи, я навіщось перехрестився. Важливо сказати, що я ніколи не був віруючим у подібному сенсі, але тут був явно якийсь дивний порив, і зробивши це, я відчув у грудях якусь незвичайну приємність. Я перехрестився ще раз, і знову відчув це незрозуміле, особливе тепло, десь біля самого серця. А потім я і зовсім став на коліна. Я б не міг собі цього уявити ще зовсім недавно, але тут все це виглядало природно і більше того, від цих дій я отримував раз у раз все більше задоволення, яке розливалося ніжним теплом по всьому тілу.

Двері за спиною раптово рипнули, але я не звернув на це жодної уваги. Потім пролунали човгаючі кроки, і тут вже поруч зі мною впав на коліна той самий старий, якого я бачив день тому, повертаючись з річки. Він також, як і я хрестився, шепочучи молитви і час від часу, схилявся, торкаючись лобом підлоги. Тривав наш молебень близько півгодини, а потім ми разом стали на ноги.

- Дякую тобі, Яніре, що зайшов. Як говорив Господь наш, де двоє моляться, там і я серед них. Був він сьогодні між нами, та ти й сам, мабуть, відчув це, чи не так?

- Так… - відповів я, - Тільки я не Янір ... Мене звуть...

І тут сталося дивне: я не зміг вимовити своє ім'я. Чи на мить забув його, чи просто язик не повертався.

- Як це не Янір? - заперечив старий, - Я ж бачу! Янір це означає - "Бог відповідь дає". Через тебе, отже. Ось недавно все питав його: коли помру? Набридло мені тут, сил вже моїх більше немає. А він не відповідав. А тут ти прийшов, помолилися разом, і тепер точно знаю: на Успіння Богородиці і помру, слава тобі, господи... Скоро вже, - прокряхтів він, - але й підготувати все теж встигну…

Я вирішив не заперечувати та просто слухав. У мене раптом виявилося чітке, хоч і якесь дивне відчуття: адже старий не бреше! І як є – в Успіння, тобто в середині серпня, піде собі тихо на небеса…

- Ти сам звідки взявся? - запитав він і додав, витягаючи з-під столу грубо збитий табурет, - Сідай, в ногах правди немає ... То звідки будеш?

- Та так... у гості приїхав... – відповів я.

- Ага! До Інки мабуть… до відьми нашої…

- Чому до «відьми»? - заперечив я питанням.

- Та ні, я не про те… вона хоч і відьма, але дівка добра… спину ось Юхимці знатно лікує. Але душею неспокійна, все кидається десь... може, мужика їй треба міцного, а може, доля в неї така - самій жити та Юхимку - старого хрича, лікувати... Були в мене діти колись, та де вони тепер - хто знає... - Він пожував губами, і на очі в нього накотили сльози, - Я давно вже тут живу. На околиці ось ще Юхимка вік доживає, такий самий, як я, старий пень, але він вже з печі й не встає... Я недавно, коли захворів, подумав, що кришка, а тут Інка приїхала звідки не візьмись... Мене на ноги поставила. Юхимці теж легше стало: він хоч до вітру став швидше виходити. Отож... Мабуть, ми з ним разом на Успіння і підемо. Ось так і залишиться Інка тут сама... Ти, дивись, не кидай її. Приїжджай. Вона дівка добра, даремно, що відьма.

Я встав і вклонився:

- Дякую вам… як вас звати?

- Матвієм, - відповів він і потім якось, ні в тин ні в ворота, додав, - здається…

- Гаразд, діду Матвію, піду я... справ ще залишилося багато. І дякую вам, що не прогнали…

- Так, іди, Янір, іди ... - відповів він, - Справ у тебе і справді багато, хоч і всі незрозумілі ...

Я відкрив було рота щось запитати, але передумав, та й вийшов з хати. Ніч вже накрила село темним ковпаком, але зірок не було видно. Схоже, ось-ось збирався почати накрапувати дощик. Знову десь завухала сова, а зовсім далеко, мабуть за річкою, завив вовк. Я читав десь, що вони люблять співати під час заходу сонця.

Я повернувся до будинку Інги.

- Ти чого похмурий? - запитала Зейнаб. Вона сиділа за столом склавши руки, точнісінько, як «дівчина з персиками» на відомій картині.

- Похмурий? Ні… – відповів я, – скоріше задумливий. – Я тут із дідом Матвієм познайомився…

- З яким ще Матвієм? - запитала Інга, повернувшись в півоберта. – Немає тут ніяких Матвіїв… Один – Юхим. Так він майже весь час лежить, встає лише з нужди. А другий був – Микита. Але він ніби з місяць тому як до дітей подався. Син за ним машиною приїхав. Хворів він, ось син його і забрав.

- А в кого ж тоді я був?

І я розповів усе як було.

- Інга від подиву навіть рота відкрила і відразу схаменувшись, прикрила його долонею. Зейнаб теж, явно заінтригована, вся подалася вперед.