Глава 7

Я увійшов до хати. Зейнаб з Інгою сиділи за столом, про щось балакали і сміялися. Я, мабуть, був занадто похмурий, і тому вони нарешті звернули на мене увагу.

- Агой, ти чого? – раптом скинулася Зейнаб.

- Нічого. - огризнувся я, - Додому збираюся їхати.

Я не жартував. Я був дуже злий і налаштований дуже рішуче. Пройшовши через кімнату, я грюкнув дверима і почав збирати рюкзак. За кілька секунд тихо увійшла Зейнаб і ледве чутно зачинила за собою двері.

- Що сталося? Ти можеш пояснити?

- Нічого. - відрізав я, - Просто, знаєш, не люблю, коли мене сприймають, як частину обстановки ...

- Ти про що взагалі? - вона була, схоже, і справді здивована.

– Що там на березі відбувалося? І чому ви пройшли повз мене, як повз шафи якоїсь?

- Повз шафи? Ти про що? - Зейнаб була явно розгублена.

- Ти, коли з Інгою повз мене пройшла, просто як повз порожнє місце... Хоч би слово сказала... Ай, та гаразд! Сама все розумієш. – я був, чесно сказати, і справді дуже сердитий.

- Ми йшли повз тебе? - Зейнаб дивилася на мене широко розплющеними очима, наче в якомусь переляку.

- Так, - я трохи зам'явся, - ти хочеш сказати, що не пам'ятаєш?

- Як я можу пам'ятати? Якщо ми пішли від лісу, в інший бік! Інга сказала, що так коротше буде. Не йшли ми повз тебе! Хочеш – піди сліди подивися!

- Не кажи дурниць! Ви встали і пройшли повз мене! – майже скрикнув я.

- Та ні ж! Кажу – піди сам подивись! А хочеш – разом підемо, – Зейнаб навіть сплеснула руками.

- Гаразд! – я встав і демонстративно дістав із рюкзака фотоапарат. – Я пройдусь, та зніматиму… Там побачимо, що ти скажеш.

Зейнаб трохи надулася і лише знизала плечима.

Я був сповнений рішучості вивести їх на чисту воду. Я йшов швидким кроком, глибоко дихаючи, і роздмухуючи ніздрі, наче бойовий кінь. Незабаром я дістався до лісу і коли почався пісок, раптом виявив, що там лише мої сліди і Зейнаб і вони ведуть до берега, але ніяк не назад! Так я дійшов аж до плесу. Я також знайшов місце, де сиділа Інга, і в неї за спиною стояла позаду Зейнаб. І після я знайшов також їхні сліди, як вони йшли від плесу убік, геть від лісу….

Я був розгублений. Хоча це навіть не те слово! Я був розбитий, я задихався, не знав, що зі мною! Адже я міг заприсягтися, що вони не тільки проходили повз мене, але навіть Інга упустила мало значущу, хоч і дивну фразу…

Загалом, слідами Інги та Зейнаб я повернувся назад до села. Те, як і раніше, здавалося безлюдним, якщо не вважати, що повз мене прошкутильгав, спираючись на сукувату палицю вельми сивий сухенький старий. На мене він глянув лише миттю, без будь-якого інтересу, і потім продовжив іти кудись, все також повільно, щохвилини зупиняючись, щоб перепочити. Я привітався, але він не обернувся, і я пішов своєю дорогою.

- Ну що, переконався? - запитала Зейнаб, коли я ступив на поріг.

– Що це було? - запитав я.

- Ти про що? - запитала вона.

- Сама знаєш – про що! - огризнувся я.

- Морок… - відповіла Інга, не повертаючись. Вона стояла спиною до мене і щось перекладала на столі.

- Морок? - перепитав я, - Який ще морок?

- Ну так буває, коли бачиш те, що не було призначене для твоїх очей, - відповіла за Інгу Зейнаб. - Це не спеціально так виходить. Побічний ефект, скажімо так. Але в твоєму випадку, морок виявився дуже складним. Таке рідко буває. Зазвичай це щось простіше: хмара там якась чи ще що…

- А це не небезпечно? - запитав я, насторожившись.

- О, ні, - відповіла Інга і обернулася до мене обличчям, - зовсім ні, не лякайся так.

На ній був той самий засмальцьований сарафан, в якому ми її зустріли вчора. Взагалі, в ній змінилося тільки те, що сьогодні її волосся було чистим, та й сама вона виглядала набагато свіжіше.

- А що там було на березі? Ну, з птахами, я маю на увазі.

- Та нічого особливого, - знизала плечима Інга. - Просто мені сили не вистачало для сьогоднішнього ритуалу. От я й позичила… Тільки й усього.

- Позичила силу? – перепитав я.

- Ну так ... - Інга була здивована. – А що саме тебе дивує? Я ж не примушувала їх ... і потім - це ж не на зовсім ... Коли їм треба, я теж, буває ділюся ...

- До тебе прилітають птахи за силою? – перепитав я.

- Ну так ... - Інга явно не розуміла причин мого подиву.

- Гаразд... - сказав я, вирішивши змінити тему розмови і потім все розпитати у Зейнаб. – А що ми робитимемо на затемненні?

- Ну, тут кожен з нас має свої завдання, - відповіла Зейнаб, - але є й одне спільне… Розповісти? - запитала вона, звертаючись до Інги.

- Звичайно ... - відповіла та, - а інакше як він буде з нами працювати?

- Загалом є одне знання, якого нам усім не вистачає…

***

Інга раптом визирнула у віконце і майже закричала від радості:

- Ой Гришка йде! Нарешті! А я вже у воду дивитися збиралася ... все немає і немає його, розумієш ...

Ми з Зейнаб переглянулися, і вона лише показала обличчям, що не знає, хто це. Із захопленими скриками Інга вискочила надвір. Я теж визирнув у вікно. Біля паркану стояла старенька «Нива», і від неї йшла якась непоказна людина.

За хвилину гість, якого Інга назвала Гришкою, увійшов до будинку. Він був міцної статури, середнього зросту в добряче поношеному костюмі в смужку, жовтій сорочці з коміром, розкладеним поверх коміра піджака і добряче засаленою темно-синьою кепкою з ґудзиком на маківці. Штани його були заправлені в короткі чоботи.

- Мир дому цьому... - сказав він, входячи, і ніби зовсім не вкладаючи у свої слова особливого сенсу, просто за звичкою.

Зейнаб не відповіла і я також. Ми обоє розглядали прибульця.

- Ну чого дивитися? - запитав він і зареготав, - Ченця живого не бачили?

Ми знову тільки переглянулись. Тим часом гість повільно обігнув стіл і раптом викинув руку над голою Зейнаб. Та пригнулась, закривши голову руками, а я просто на автоматі, блокував його передпліччя і взяв у захоплення, потім легко звалив гостя на підлогу і переклав руку на злам.