Глава 6

Після того, як старий перевіз нас на протилежний берег, ми ще пройшли кілометрів сім пішки, а потім нас підібрала стара з побитими, облупленими крилами і дверцятами вантажівка, і ми ще тряслися по пильних дорогах уздовж полів десь півтори години, поки не опинилися на околиці села, яке здавалось покинутим. Ліс його вже, по суті, майже поглинув, наступаючи тихо й неухильно, і, мабуть, вже достатньо давно цьому натиску ніхто не чинив опір. Деякі хати на самому краю проросли деревами наскрізь і, здавалося, ткни пальцем, і колоди, вкриті мохом впадуть і розсипляться на порох.

 Коли ми вилізли з машини, Зейнаб подала мені рюкзак, а потім стрибнула на землю. Ми подякували водію, і машина, заревівши, рушила, і незабаром зникла за поворотом. Ми відразу зазначили, що раптом стало дуже тихо. Це навіть не те слово: стало настільки тихо, ніби весь світ занурили на дно якоїсь морської улоговини, і, здавалося, що ось прямо зараз повз нас почнуть не поспішаючи снувати риби та інша глибоководна живність. Ми навіть переглянулися, а потім мовчки, ніби розсовуючи цю в'язку тишу, почали рухатися у бік лісу.

Стежка, що вела до села, була ледь помітна. Вона петляла і часом губилася в густій ​​високій траві. Я раптом упіймав себе на тому, що в цьому майже мертвому поселенні було щось моторошне. І я навіть не одразу зрозумів, що саме. Потім до мене дійшло, що там просто не було нічого сільського: не чулося мукання корів, кукурікання півнів. Не було курей, що плутаються під ногами, атакуючих з боку забіякових гусей і поглядаючих одним оком вальяжних індиків. Не було навіть звичайного запаху гною та сіна.

Ніхто не сміявся, не лаявся, не кричали і не плакали немовлята. Село, як ми й відзначили біля дороги, було занурене в цілковиту безмовність, до якої непомітно почали домішуватися жовті сутінки.

Втім, коли ми пройшли вже з десяток будинків, кілька курей з нахабним кудахтанням все ж таки трапилося нам під ноги. Мабуть, почувши їхню перелякану метушню, з хати зліва повільно вийшла жінка. Вона посміхалася, але було відчуття, що для неї це давно забута дія, а тому виходило це якось через силу і виглядало доволі неприродньо чи навіть з насторогою. Її спроба посміхатися була, швидше, схожа на зусилля людини, яка втратила ноги, і тепер знову намагається навчитися ходити на протезах. Складно було сказати, скільки їй було років, але на вигляд, мабуть, десь між тридцятьма і сорока. Волосся її, схоже, не зустрічалося з милом, не кажучи вже про якісь шампуні, мабуть, вже з місяць. Одягнена вона була в старий і якийсь зовсім «ба́б'ячий» сарафан невиразного, мабуть, темно-фіолетового кольору, добряче засалений і заштопаний у багатьох місцях.

- А ось і ви! - жінка все також посміхалася якоюсь картонною посмішкою. – Заходьте, гості дорогі… Зараз повечеряємо, чим бог послав!

Вона обнялася з Зейнаб, але та при цьому не посміхнулася жодного разу, а потім жінка простягла руку і мені:

 - Мене Інгою звати ... - Я теж назвався і трохи потиснув простягнуту руку.

- Ходімо-ходімо! Карбон! Місце! - скомандувала вона грізно і величезний чорний пес, рикнувши, забрався до себе в будку, яка заввишки здавалась, майже у людський зріст.

- Карбон ось мене охороняє, - повідомила вона солодким голоском. — Від вовків і лисиць тут проходу нема! Курей крадуть, підлі... Але це так... до речі... Втомилися, мабуть, з дороги?

- Та нічого… - відповів я невиразно. Зейнаб, як і раніше, мовчала, чомусь стиснувши губи.

- А ти чого мовчиш? - запитала вона, звертаючись до моєї подруги.

- Мені б помитися з дороги… Ну… і щоб у магію увійти… – відповіла Зейнаб туманно.

- А, розумію ... Гаразд, ви розташовуйтеся там - вона вказала на кімнату, що примикає до вітальні, а я миттю лазню витоплю, там і попаримося, і розмова, дивишся, налагодиться.

Ми з Зейнаб перезирнулись і пішли до вказаної кімнати. Я скинув рюкзак, а вона щільно прикрила двері і рушила на мене.

- Слухай мене і поводься природно. Це не Інга, зрозумів?

- А хто? – я був приголомшений.

- Я не знаю поки що. Зовні – схожа, навіть дуже, хоч і постаріла якось сильно, але головне - акцент зовсім зник! Останнім часом її не завжди навіть можна було зрозуміти. Але, повторюю, ти поводься спокійно. Небезпеки, у звичайному сенсі тут немає, я це відчуваю. Тут щось інше.

- Але ж вона разом з нами в лазню збирається! - сказав я трохи зніяковівши.

- Нічого. Це нормально. Тут нічого такого... Дуже може бути, що вона тебе до себе в кімнату потягне. Не бійся. Жодного сексу там не буде. Перед затемненням цього не можна. Усі мають бути чисті три доби.

– А якщо я не хочу? – засоромився я.

- Залиш це. Ти ж хочеш розібратися, що до чого? Ось і я також. Ще раз кажу: небезпеки немає. Але все це й справді дивно. Коротше роби, як я говорю, добре?

Я кивнув, хоча вся ця історія мені подобалася все менше і менше.

Ми розклали речі. Риба, як не дивно, хоч і запріла трохи, але все ж таки не зіпсувалася: сіль і ялівець, що ми зібрали по дорозі, зробили свою справу... Зейнаб її прихопила і забрала на кухню. Хвилин за сорок повернулася Інга. Вона, як і раніше, дивно посміхалася:

- Ну ось і готове все! Гайда паритися!

– Ми тут рибу привезли. Треба її поставити готуватися. Бо вона вже ось-ось зіпсується.

– А! Це добре. Я все зроблю. Ви йдіть поки, а я вас наздожену, - вона махнула рукою на двері.

Ми вийшли. Над лазнею курився легкий сизий димок. Насувалась ніч. У лісі кричав нічний птах, і від цього несамовитого крику я навіть трохи зіщулився. Карбон висунувся з будки, але дивився на нас байдуже, мабуть, вже зрозумів, що ми свої.

- Треба б взяти рушники… - запропонував я.

- Так, я й забула, ти роздягайся, а я зараз. - Зейнаб шмигнула назад за двері.

Я сів на лаві біля будинку і спробував прислухатися до себе. Мене чомусь не залишала якась дивна, тягуча, наче зубний біль, тривога. Це не був страх перед чимось чи кимось. Це навіть не було побоювання перед незрозумілим. Це було відчуття, що можна випадково зробити щось не так, щось зачепити, зіпсувати, обрушити, і тоді станеться щось непоправне. Я раптом зрозумів, що це відчуття було точнісінько як те, що я відчув під час останньої «подорожі», коли стара пішла, а Герберт ще не з'явився.