Глава 5

Як не дивно, Зейнаб прокинулася першою. Вчора, вже ближче до вечора, ми знайшли занедбаний сарай із сіновалом, ще міцний, під замшелим, але місцями дірявим дахом. Там і заночували. Загалом я прокинувся і виявив, що Зейнаб кудись зникла. Спустився сходами вниз пошукав навколо, але її ніде не було видно. Крикнув раз-другий, теж без толку. Коли раптом за спиною почувся знайомий голос:

 - Ну чого ти репетуєш! - сказала вона, переступаючи через колоду. - Дивись ранок який чудовий!

 – Ти де була? Попередити не могла? А раптом би трапилося чогось…

 - О, та ти за мене хвилюєшся! - вона хитро посміхнулася. - Дякую, але не варто, правда. Я тут своїми справами була зайнята, і заразом намагалася з місцевими духами спілкуватися.

 – І як? - запитав я трохи заспокоюючись.

 - Та ніяк. Часу обмаль... Але взагалі місце це дивне ...

 - Ти що ж тут не бувала раніше? – здивувався я.

 - Коли я тут могла бувати? Скажеш таке… - Зейнаб здивовано хмикнула.

 - Ну, як це? Інга ж твоя подруга. - у свою чергу здивувався я, - Ти жодного разу її не відвідувала, чи що?

 - У мене немає подруг, - серйозно відповіла Зейнаб і чомусь сердито глянула спідлоба, - І з Інгою я не зустрічалася з того часу, як вона зникла. Перекинулися, було, кількома листами, та й годі.

 - Ось тобі раз! – знов здивувався я, - тоді з чого це ти вирішила їхати до неї зараз?

 - Тому що вона мені написала... Ні з того, ні з цього. Просила, щоб я приїхала з тобою, - не дуже охоче відповіла Зейнаб.

 - Зі мною? - я навіть, здається, скрикнув, оскільки все це не лізло вже в жодні ворота, - Звідки вона взагалі знає, що я існую?

 - Хто знає… - відповіла Зейнаб спокійно. - Я ж казала, що вона дивна... Не від цього світу, що називається… може, бачення їй було, а може ще щось… Ти так дивуєшся, ніби ми перший день з тобою знайомі. Пора вже почати звикати ...

 - Звикати до чого? – розсердився я.

 - До того, наприклад, що світ не такий, яким ти собі його уявляв раніше. Ти, до речі, їсти не хочеш?

 - Хочу… - відповів я, - але в нас майже нічого із собою.

 – Як це? А риба? Давай одну і з'їмо.

 - Так у нас і казанка великого немає. - заперечив я.

 - Ділов-то ... на рожні підсмажимо. Чи не вмієш?

 Я тільки знизав плечима, мовляв, роби, як знаєш.

 - Розведи багаття, а я поки що рибою займуся. Ніж тільки мені дістань.

 - Візьми сама, а я поки що дрова пошукаю. - Відповів я і вирішив вже відірвати пару дошок від стінки.

- Там за сараєм сухе дерево стирчить... Подивися, може згодиться, - сказала Зейнаб, ніби почувши мої думки.

 Я дістав із рюкзака ніж і простягнув Зейнаб. Складну пилку довелося витягувати трохи довше з-під спинки рюкзака. Збираючи її на ходу, я пішов за сарай. Там і справді неподалік стирчала стара суха яблуня, років семи-восьми від сили, і тому спиляти її було нескладно. Я напилив чурбаків і повернувся шукати місце для багаття. Неподалік метрів за десять-п'ятнадцять я знайшов старе вогнище, яке вже майже повністю поросло травою.

Навколо, скільки бачили очі, простягався великий луг, і лише де-не-де стирчали самотні, скрючені вітрами сосни. Втім, на півночі, куди йшла дорога, починався великий похмурий ліс. До нього, схоже, було кілометрів півтора чи два.

Я склав багаття і розпалив вогонь. Через хвилин сорок, коли вугілля було готове, з'явилася Зейнаб із почищеним і нанизаним на довгий прут судаком.

- Потримай, - попросила вона і простягла мені рибу.

Я взяв лозину двома руками, а Зейнаб раптом дістала з кишені два печива і кинула їх у вогонь. Потім вона сіла і стала щось шепотіти, як недавно на Лисій горі. Я її не відволікав. Лише коли вона закінчила, я запитав:

- Що, з духами спілкувалася?

- Ага ... - Спокійно відповіла вона і забрала рибу.

- А печиво навіщо?

– Як це навіщо? Потрібно ж подарувати щось…

- А чому саме печиво? – здивувався я.

- Чим багаті, то й даруємо… – відповіла Зейнаб спокійно. – Аби це мало якусь цінність для нас самих. Розумієш?

Я кивнув, мовляв, розумію, хоча, зізнатися, все це було мені дуже і, як і раніше, дивно.

Товстий кінець лозини, на який була нанизана риба, Зейнаб поставила між камінням. Лозина зігнулася під вагою так, що риба зависла точно над вугіллям, і незабаром до носа дістався смачний запах. Поки наш сніданок готувався, Зейнаб принесла звідкись два зірвані лопухи і розклала їх на землі. Незабаром, коли риба вкрилася золотистою скоринкою, і подекуди почала тріскатися. Зейнаб зняла її і розділила на дві частини, розклавши шматки на листі.

- Ти хвіст більше любиш чи голову?

- Все одно, - відповів я.

Вона простягла мені хвостову частину. Ми не квапившись поїли і почали мовчки збиратися в дорогу. Багаття я затоптав, і закидав землею. Загалом, годині до дев'ятої ми вже бадьоро йшли дорогою не Північ.

 Через хвилин сорок ходьби дорогу з обох боків охопив похмурий ялиновий ліс. Спека ще не набрала своєї звичайної виснажливої ​​сили і тому йти поки що було зовсім неважко. Пройшовши ще з кілометр, ми опинилися біля невеликої річки, через яку колись було перекинуто дерев'яний міст. Тепер він був повністю зруйнований. Залишився лише невеликий майданчик біля берега, та лише де-не-де з води стирчали почорнілі опори зі зв'язаних по троє колод. Міст зруйнувався ніяк не менше двох-трьох років тому, оскільки торці зламаних колод вже встигли потемніти.

- Опа! - вигукнула Зейнаб.

- Слухай, - мене раптом осяяло, і я навіть почав крутити головою на всі боки, ніби намагаючись щось знайти, - а куди поділася машина?

- Яка машина? - здивувалася Зейнаб.

- Повз нас учора проїхала машина, пам'ятаєш? Жигуль такий облізлий, навантажений мішками, не пам'ятаєш, чи що?

- Ні… може згорнула кудись?

– Куди? Дорогою не було жодних перехресть.

- Так, це точно ... - вона підібрала поділ своєї довгої чорної сукні і сіла на одну з колод біля берега, - Треба ж ...