Глава 1

Курити я кинув зовсім нещодавно, всього кілька місяців тому, і звісно, що звичка все ще жене мене на вулицю в перервах між лекціями, наприклад, або в антракті якоїсь вистави. Особливо це бажання чомусь загострюється, коли немає дощу та легковажні сонячні зайчики грають у листі дерев. А якщо ще поблизу запах кави, тоді взагалі - справа погана ...

Того дня якраз було сонячно, як і весь тиждень, втім, якщо не рахувати легкого ледь помітного дощу позавчора. Сонце вже в ці дні закінчувало свій шлях по Знаку Тільця, тобто була середина травня: ні спекотно і не холодно, і світ вже поринув у какофонію запахів природи, що знову буйно народжувалася. День потроху хилився надвечір і навколо оскаженіло носився по вулицях по-весняному особливий міський шум.

Через дорогу від будівлі, де проходила лекція прямо біля Золотих Воріт, знаходився симпатичний сквер, обгороджений кам'яною, подекуди добряче облупленою огорожею, зовсім невисокою, напевно, не більше півметра заввишки. По кутках, де огорожа робила поворот, стояли кубічні тумби, увінчані кам'яними кулями, побіленими вапном.

 Я перейшов на другий бік і, сівши на цю саму огорожу, почав поглядати на всі боки. Люди, як і у будь-який інший день, метушилися туди-сюди, повз пролітали автобуси і тролейбуси, місто, як і завжди, мене не помічало. Загалом, це був той самий особливий дзвінкий весняний шум, в якому хочеться розчинитися і парити десь високо за хмарами, не звертаючи уваги на те, що діється на грішній землі.

- Як вам сподобалося, що він там розповідав? – почувся звідкись збоку жіночий голос.

Я повернувся. Переді мною стояла молода цілком симпатична мініатюрна жінка, мабуть, трохи молодша за мене. Була вона одягнена в темно-синю легку сукню, схоже, з якоїсь марльовки. На ній не було ніякої косметики і навіть нігті в неї не були покриті лаком. Темне волосся у неї було просто зібране позаду у хвіст. Погляд у несподіваної візитерки здавався досить гострим, але при цьому вона зовсім не здавалася хитрою чи саркастичною. Вона досить мило посміхалася, наче помітивши мою деяку розгубленість і, не дочекавшись відповіді, повідомила:

- Я теж присяду, мабуть. Не люблю стирчати посеред дороги. Чи не заперечуєте?

Я байдуже знизав плечима.

- То як вам сподобався цей пройдисвіт?

Я був трохи приголомшений, і повернувшись до неї, запитав:

- Ви про кого, власне?

- Що означає «про кого»? Ми ж з вами разом слухали це марення! Ви сиділи за два кроки від мене зліва! Чи ви все ж таки думаєте повернутися туди після перерви?

І тут я чомусь ясно відчув, що слухати далі цю лекцію мені зовсім не хочеться, і що моя співрозмовниця, хоч і висловилася трохи різкувато, але загалом вона була недалека від істини.

- Сама не знаю, на біса я сюди прийшла ... - сказала вона, ніби фиркнув, - «Таємна доктрина»[2] ... «Троянда Світу»[3] ... Господи, та кому це все потрібно сьогодні!

І знову я дивним чином відчув те саме: я раптом втратив розуміння навіщо я тут, і що, по суті, ні «Таємна доктрина», ні «Троянда Світу» мене зовсім не цікавлять… І тут мене ніби осяяло: річ у тому, що з тиждень тому я знайшов у відділі рідкісних і рукописних книг один гримуар чи то п’ятнадцятого, чи то – шістнадцятого сторіччя. Автором його, втім, був хтось набагато давніший, зважаючи на все. Звався він Бар Сунуфом, або у сучасній транскрипції – Варсонофієм. Книга була напрочуд цікавою, та що там! Вона просто заворожувала, але прочитати я міг від сили сторінку на день: продиратися через ту стару англійську було майже непосильним заняттям. Мене ж здебільшого цікавили глави, де давався опис планет у різних знаках Зодіаку. Ці нотатки, хоч і здавалися розрізненими і, дійсно, були розкидані по всьому тексту, але при цьому дуже захоплювали якоюсь незвичайністю підходу до цього питання. Бар Сунуф згадував про планети то там, то тут, ніби між іншим, оскільки, мабуть, не надавав цьому великого значення, і, схоже, взагалі не вважав це за мету своєї книги.

Крім усього іншого, мене привабила десь у середині цього фоліанту гравюра, думаю, виконана набагато пізніше кимось із європейців, із зображенням жіночого тіла.  Гравюра була доволі дивною, треба сказати. Від різних частин цього зображення відходило кілька стрілок і далі йшло щось на кшталт списку. Прочитати його виявилося не дуже складно. Я знайшов цю гравюру у розділі під назвою «Сім ознак відьми». До речі, я зрозумів твердження Бар Сунуфа таким чином, що «відьма» – це зовсім не те, що йшлося, скажімо, за часів інквізиції. Він взагалі не пов'язував із відьмами нічого шкідливого. Він вважав, що це особливий дар з небес, що дозволяє бачити все, ніби наскрізь. Справжню суть речей, так би мовити. Зрозуміло, що багато в тому тексті так і залишалося для мене незрозумілим, але все ж ніби він мав на увазі те, що відьма (у нього це слово було чомусь як чоловічого, так і жіночого роду) – є істотою, яка однією своєю присутністю здатна змінювати навколишній світ, хід подій, тощо – реальність, одним словом.

При цьому, відьма, згідно з книгою цього Варсонофія, повинна була мати, якщо говорити саме про жінок, сім основних зовнішніх ознак. Серед іншого, було сказано, що у них ліве верхнє ікло, як правило, виступає дещо вперед, а у чоловіків – праве. Праве око у жінок або трохи криве, або менш рухливе в порівнянні з лівим, у моєї співрозмовниці він був справді трохи менш рухливий, що, втім, зовсім не псувало загального враження. Так ось, чотири ознаки зі списку Варсонофія, включаючи і праве око я, не без подиву, відразу ж відзначив у моєї дивної знайомої. Інші три… ну, загалом, їх мені ще треба було побачити через якийсь час, коли нам довелося познайомитися трохи ближче.

- Що ви мовчите? Ви не знаходите, що все, на що ми з вами щойно витратили більше години, марно? - запитала вона прямо.

– Мабуть, – погодився я, – Тепер вже знаходжу.

- І ось у задачі питається: навіщо двом нормальним людям, лізти в натовп значно менше нормальних? І це не вперше ж! - вона хмикнула і пересмикнула своїми плічками, ніби розлютившись на саму себе. Вона взагалі здавалася особливо мініатюрною та тендітною, коли сердилась.