Пролог

Його звали Денис Савчук. Майор поліції, слідчий, який ніколи не зраджував себе — і саме це робило його чужим у світі, де брехня давно стала валютою. Про таких казали пошепки: порядний. Для когось це звучало як комплімент, для когось — як вирок. Бо порядність у цьому місті інколи небезпечніша, ніж куля.

Денис звик працювати там, де інші відступали, де справи тонули в болоті зрад, де правда була розкішшю, а чесність — вважалась небезпечною впертістю. Але до останнього він не знав, що саме його, так звана впертість стане тліючим ґнотом, який запалить цілу війну.

Все почалося зі справи Савченка — підприємця, що зник так само тихо, як падає камінь в воду. Без свідків. Без тіла. Лише кола на поверхні. Та вже за кілька годин Денис зрозумів: це не просто викрадення. Це — попередження. І адресоване воно було не Савченкові.

«Не лізь, куди не просять».

Та Денис ліз. Бо інакше не вмів. Бо то була не впертість а наполегливість, а це вже є праведна дія.

Того ранку він стояв над порожнім гаражем Савченка, де залишився лише чужий подих — упакований в запах мастила й холодного бетону. Поруч нервово походжав майор Павло Петрук — колега, рівний за званням, талановитий не менше за Дениса. Тільки талант у нього служив іншим богам.

Виглядав він так, ніби просто прийшов «відмітитися» — і це насторожило Дениса більше, ніж сліди шин, знайдені на бетонній підлозі.

— Що думаєш? — спитав Павло, наче між іншим.

— Думаю, що він сам сюди не зайшов, — відповів Денис. — І що хтось не хотів, аби ми це розслідували.

— Я ж казав, — Павло ледь усміхнувся. — Це не наша історія.

Не наша. Слова, за якими зазвичай ховалися гроші, влада й домовленості, укладені без свідків.

Тоді Денис ще не знав, що саме Павло дав цій історії початок — отримавши свої двісті тисяч доларів за мовчання, за «кришування», за те, що не ставив зайвих питань. Що він був частиною системи, яка ковтала людей і випльовувала порожні оболонки.

Справу Савченка намагалися зупинити з перших хвилин. Через службові записки. Через «порадників». Через телефонні дзвінки з номерами, які не висвічуються. Та Денис ішов наполегливо, бо за роки роботи навчився: там, де тиша занадто густа, хтось її дуже дорого оплачує.

Журналістка Марта принесла йому перші крупиці правди.

Аналітикиня Лариса з кібервідділу відкрила двері до серверів, які нікому не було дозволено бачити.

Михайло — таємничий майор внутрішньої безпеки, людина з даром бачити серце там, де всі бачили тільки форму, — став для Дениса підтримкою, якої той не очікував.

А Катя, стара знайома з банку, відкрила рахунки, що тягнулися в тінь, немов коріння.

Усі нитки сходилися в одній точці.

Павло.

Він не виконував брудну роботу власноруч. Він просто знаходив тих, хто робив її за нього.

Коли Денис вперше зрозумів масштаб того, з чим має справу, в його поштовій скриньці з’явився лист:

«Ми знаємо, що ти тут.

Ми залишили тобі підказку.»

Без підпису.

Без адреси.

Без страху.

Денис відчув холодний укол: це і виклик, і погроза.

Це навіть не гра — це перевірка. І він знав, чому.

Бо для нього робота була життям. А для них — бізнесом, в у якому люди коштували менше, ніж флешка з криптогаманцем.

Далі події понеслися, як каміння в гірському обвалі.

Охоронець Савченка, Роман Шелест, виявився у схемі глибше, ніж будь-хто уявляв. Бізнесмен Нечипорук виткав свій вузол у цій павутині. Декілька прокурорів, суддів, банкірів і навіть високий чин із кабінету міністра — всі вони були частиною одного механізму.

Його називали «Тінеткач».

Алгоритм. Мережа. Самонавчаюча система, яка могла зламати будь-яку правду й довести будь-яку брехню.

А потім сталося немислиме: Тінеткач створив цифрову копію Дениса.

Його темну версію.

Дениса, який колись здався.

І нова битва вже точилась не тільки між людьми, а й між відображеннями, між кодом і серцем. Поки Денис намагався перемогти систему, він зрозумів: доведеться змінити її в собі. Бо Тінеткач — це не програма. Це тінь, що живе в кожному, хто відмовляється від правди. І він звичайно переміг себе того, якого створили в програмі штучного інтелекта.

Але все почалося з однієї справи.

Одного зникнення.

Павло намагався втекти, але був схоплений. Його зізнання розірвали по швах десятки схем. Повалили тих, кого роками вважали недоторканними. Відкрили двері до «Ради» — тіньового уряду, що керував потоками грошей, крипти, зброї, наркотиків.

Та кожна перемога відкривала новий рівень темряви.

Кожен арешт — нового ворога.

Денис побачив, що зло не має центру. Воно — як гідра: варто відрубати одну голову, дві нові виростають в тіні.

І все ж він ішов далі.

Бо знав: серед усієї цієї темряви є люди, заради яких варто стояти.

Є ті, хто підставить плече.

Є ті, хто обере правду, навіть коли вона б’є. В той час, як брехня дуже вигідна. Це ті на чієму боці Бог.

Коли Денис знайшов Савченка живим, він вперше за довгий час вдихнув на повні груди. Не від полегшення — від розуміння. Справжня війна тільки починається.

Бо ті, хто втрачає владу, не зникають.

Вони просто стають обережнішими.

Розчиняються.

Чекають.

Вони повернуться до тебе — іншим іменем, іншою маскою.

І Денис, слідчий, що з порядних, знав: колись він знову стане між правдою і тими, хто боїться світла.

Він звик.

Він був готовий.

Він стоїть там, де більшість відступає.

Бо десь в темряві вже з’являється нова загроза — Легіон.

Мережа старша за державу, розумніша за алгоритми, глибша за корупцію.

І хтось мусить їй протистояти.

Хтось, хто не продасться.

Не злякається.

Не відступить.

Хтось, хто не казав а мислив:

— Я з тих, що тримаються правди.

Навіть коли вона лишається одна.