Розділ 127 Хто не боїться темряви

Вечірній Київ здавався спокійним — вогні, рух, затори, метушня. Але Денис знав: спокій — це маска. Під нею — угоди, шантаж, наркотики, чужі дівочі сльози і кістки бійців, які билися заради ставок. Усе це було ще десь поруч. І хоча багато схем вони з Максимом вже зруйнували, війна все одно тривала. Вона просто змінила форму.

Сидячи в машині, Денис спостерігав, як Максим зникає в натовпі — швидко, рішуче, наче розчиняється в місті. Він завжди так робив: ішов без зайвих слів, з тією особливою хижою спокійністю людини, яка давно знає, що справжні рішення приймаються в тиші.

На сидінні — флешка. Маленька, як дрібниця, яка вміщала в собі більше смертей і бруду, ніж вся товста кримінальна справа.

Телефон завібрував. Меседж в Telegram:

> «Тут все по казино. В Одесі — ще діє. Але ми вже поруч. Максим»

Денис усміхнувся. Коротко. Без радості, але з розумінням. З того моменту, коли вони вперше зустрілися під час справи про торгівлю людьми, він знав: з цього хлопця вийде або геній, або катастрофа. А може, і те, й інше одночасно. Но головне для нього було те, що Максим робив все безкорисно для справи, хоч і на межі законності, але не перетинаючи її.

Ілюзій давно не залишилось. Лише шлях — правильний або неправильний. Вони обрали свій.

За останні кілька місяців вони:

– викрили мережу борделів, прикритих “масажними салонами”, що мали людей в парламенті та МВС;
– вивели на чисту воду банду, що відправляла українських дівчат до Європи під виглядом моделей;
– зруйнували синдикат, який контролював бої без правил в Києві, де бійців убивали прямо на рингу;
– перекрили наркоканал у Борисполі, що возив “товар” через VIP-зал;
– зірвали міжнародну онлайн-біржу ставок на кінські перегони, під яку працювали мафії з Туреччини, Молдови та Грузії;
– знешкодили групу, яка торгувала персональними даними українців, продаючи їх російським спецслужбам;
– викрили депо в Львові, де тримали нелегальних мігрантів, яких мали відправити на чорні роботи до Чехії.

Їх було двоє. Один — коп, другий — хакер. Один — система, другий — той, хто цю систему гнув, ламав і калічив. І все ж саме разом вони стали тим, чого боялися всі — справедливістю без перешкод.

Денис заводив мотор, але не поспішав їхати. Він дивився на людей навколо — парочки, офісні працівники, кур’єри, туристи. Усі вони навіть не здогадувалися, що десь зовсім поруч стоїть людина, яка кожного дня кидає виклик тим, кого вони навіть уявити не можуть.

Лайно завжди плаває на поверхні. Але щоб відшукати найбільші шматки — треба пірнати в темряву. І це була їхня робота.

Денис відкинув голову на підголівник і заплющив очі. Втома останнім часом стала відчуватися сильніше. Але поряд з втомою народжувалося інше — щось схоже на впевненість, що вони вже не просто “розкручують справи”. Вони змінюють систему, хоч і невидимо як, хоч і маленькими кроками.

Його думки перервало тихе повідомлення на рацію.

— Денис, ти на зв’язку? — голос чергового.

— Так.

— Щойно повідомили: у Шевченківському районі авто влетіло в кіоск. Водій — утікач із одеської справи. Живий. В лікарні.

Денис відкрив очі.

Максим завжди знав, коли дати йому флешку.

І завжди знав, коли піти.

Денис увімкнув фари.

— Вирушаю.

Він не боявся темряви. Бо вже давно був її неначе частиною.

Але він навчився одній важливій речі:

Хто не боїться темряви — той може запалити світло. І він був тим хто запалює світло в темряві.

---

Післямова

Коли починається боротьба — важко передбачити, де її кінець. Для когось це справа кількох днів. Для когось — місяців. Але для Дениса й Максима боротьба стала їхньою природою, частиною ДНК, способом дихати.

Вони обрали шлях, де:

– правда болить,
– друзі зраджують,
– система бореться за себе,
– ворог має гроші, зв’язки й цілі армії прихильників.

Але вони обрали також інше:

– допомагати тим, кого всі забули;
– іти туди, де інші відступають;
– копати, коли наказують зупинитись;
– ризикувати, коли інші мовчать;
– і залишатися людьми навіть тоді, коли доводиться діяти по-не-людськи.

Максим ніколи не був "правильним". Він ламав сервери, погрожував, шахраював, інколи переходив межу. Але він робив це не заради власної вигоди. Лише заради справедливості. Денис не схвалював усього. Але приймав — бо знав: інколи правда не завжди здається чистою.

Вони викривали злочини в Києві, Львові, Одесі, у Варшаві та Празі. Там, де звичайні копи боялися навіть задавати питання, вони відкривали двері ногами.

У цій історії не було супергероїв. Були лише двоє чоловіків, які не боялися темряви. Бо знали: світло завжди повинно бути і повинні перемагати ті хто його несе, навіть якщо самі вони — не без гріха.

Сьогодні справа Гордієнка завершена. Але десь у нічному місті вже вмикається нова камера. Вже лунає новий сигнал. Вже формується нова схема, новий ворог, новий виклик.

І вони піднімуться знову.

Бо ще не всі дівчата повернулися додому.
Ще не всі бійці вийшли з клітки живими.
Ще не всі схеми зруйновані.
І ще не всі тіла поховані з миром.

Це не кінець.

Це лише початок.