Розділ 126. Межа дозволеного

Денис сидів в машині й вдивлявся в вікна райвідділу. За його спиною — нічне місто, блідим світлом ліхтарів нагадувало про втому, що давно з’їдала всіх, хто працював на стороні правди. Перед ним — будівля, в якій він прослужив шість років. Кожен кабінет пам’ятав справи, в яких він ламав голову, кожен стіл — усе, що пройшло через його руки, кожна шафа — якісь загублені докази, які іноді зникали «самі собою».

Серед всього цього був Гордієнко. Капітан з рівною зачіскою, бездоганним статутним виглядом і такою ж бездоганною, підозріло чистою службовою репутацією.

Занадто чистою.

— Він зараз там. Камера зафіксувала вхід десять хвилин тому, — сказав Максим, не відриваючись від планшета. — Думаю, він приїхав не просто так уночі. Це час, коли люди приходять або працювати, або «підчищати хвости». А він — не з перших.

— І що ти пропонуєш? — тихо запитав Денис.

— Поговорити з ним. Так, як ти любиш — чесно, правильно, по-поліцейськи. А якщо не спрацює… — Максим видихнув, — у мене готові план Б, В, Г і ще один — «зламати все, але дізнатися правду».

— Ти ж знаєш, я не можу діяти поза процедурою.

— Зате я можу, — Максим нарешті підняв на нього очі. — Я не поліцейський. Я консультант. Внештатний співробітник. А в особливо важкі дні — ще й дуже злий консультант.

Денис усміхнувся кутиком рота.
Вони з Максимом були контрастами. І саме це робило їх непереможною парою.
---

Кабінет Гордієнка світився м’яким світлом настільної лампи. Атмосфера — затишна, наближена до домашньої. Дивно затишна, як для кабінету, де вечорами зазвичай сиділи лише дві категорії людей: або ті, хто справді сумлінно працював, або ті, хто щось приховував.

Гордієнко підняв голову, коли Денис зайшов.
Усмішка — рівна, як на посвідченні.
Спокій — холодний, як сталь.

— Денисе? Не спиш? Чого ти тут у такий час? — голос був надто впевнений. Надто безтурботний.

— Маю кілька запитань.

— Запитуй, — капітан жестом вказав на стілець.

Денис не сів одразу. Кілька секунд просто дивився на нього.
Це були ті секунди, коли слідчий оцінює людину не за словами, а за поглядом, за диханням, за тим, як руки лежать на столі.

— Ти заходив в систему відеонагляду шістнадцятого числа о 03:12, — нарешті промовив Денис. — Чому?

— Не пам’ятаю. Може, перевіряв щось. У нас тоді сигналізація барахлила.

— Сигналізація не має доступу до внутрішньої мережі, — відповів Денис тихо, але твердо. — А ти не просто заходив. Ти вимикав камери.

Настала тиша.
Тиша, що була більша за слова.

Гордієнко повільно відсунув ноутбук вбік, ніби боявся, що хтось прочитає те, чого там не має бути.

— Денисе… — він зітхнув. — Я тебе поважаю. Ти один із тих, хто справді хоче змін. Але іноді краще не лізти туди, де все давно вирішено.

Денис нахилився трохи вперед.

— Що вирішено? Ким?

— Деякі справи не розкриваються не тому, що ми погано працюємо. А тому, що комусь вигідно, аби вони залишилися в тіні. Я зробив все, щоб зберегти стабільність. Без неї — хтось полетить, хтось сяде, хтось зникне. Ти ж знаєш реалії.

— Ти злив докази. Допоміг приховати злочин. Це не стабільність. Це зрада присязі.

— Присяга… — Гордієнко посміхнувся криво. — Вона для молодих. А для досвідчених — система.

Денис хотів відповісти, але саме в цей момент двері різко відчинилися.

Увійшов Максим.
Без стуку.
Без попередження.
Як буря.

— Твій «досвід», Гордієнко, я тільки що розіслав на три журналістські канали, — сказав він спокійно, ніби оголошував прогноз погоди. — І копію начальству. А ще — в прокуратуру. Гарантовано прочитають до ранку.

— Ти що, збожеволів?!! — вигукнув Гордієнко, схоплюючись.

— Можливо, — Максим посміхнувся тонко. — Але мені простіше. Я не мушу жити з брудом всередині. Я його виводжу назовні.

Денис мовчав.
Не зупиняв.
Не виправдовував.

Він просто підвівся.

— У тебе є п’ятнадцять хвилин. Можеш дзвонити, робити вигляд, що не бачив, знищувати сліди. А можеш піти й написати пояснення. Твій вибір.

У погляді Гордієнка з’явився страх.
Справжній.
Не за посаду — за себе.

Денис і Максим вийшли, не озираючись.
---

На вулиці було прохолодно. Максим закурив, хоча Денис і ненавидів запах тютюну. Але цього разу нічого не сказав. Бо зараз у кожного була своя межа нервів, і він не мав права її чіпати.

— Ти знаєш, що він не один, — сказав Максим, видихаючи дим. — За ним стоїть група. Ціла мережа. Ми тільки-но зірвали перший шар.

— Я знаю, — тихо відповів Денис. — Але будь-який ланцюг починається зі слабкої ланки. І сьогодні це — він.

— І що далі? — Максим глянув на нього уважно.

Денис довго дивився на освітлений вхід райвідділу.
Наче дивився у власне минуле.
І в майбутнє, яке ще не мало форми.

— Далі ми йдемо за слідами. Куди б вони не вели. До мера, до прокурора, до когось із моїх друзів. Хоч до моїх начальників.

Максим примружився.

— Нарешті ти готовий грати без рукавичок.

Денис усміхнувся ледь помітно.

— Ні, Максиме. Я все ще в рукавичках. Просто тепер я не боюся, якщо їх забрудню.

Максим підняв брову.

— Знаєш, Денисе… ти весь час намагаєшся бути чистим. І саме тому ти виграєш.

— Я не виграв, — відповів Денис. — Я тільки почав.

Вони стояли поруч.
Двоє.
На тлі великої, темної системи.

І вперше за довгий час Денис відчув:
вони не просто розкривають чергову справу.

Вони переходять межу дозволеного по поняттях— щоб повернути межу правильного і порядного.