Розділ 125 Двоє -- одна справа

Максим так само раптово з'явився, як і зник, тому що це був геній інсценировок.

— Слухай, Денисе, або ти зараз завариш нам каву, або я знову зламаю електронний замок в твоєму кабінеті, — буркнув Максим, знімаючи навушники і згрібаючи флешки до кишені.

— Тобі не здається, що ти зловживаєш моєю порядністю? — Денис зиркнув на нього втомлено, але з усмішкою.
— Я зловживаю твоїм терпінням, а це не те саме, — підморгнув той.

Останні кілька днів вони розкручували дуже заплутану справу — викрадення з доказового складу компрометуючих матеріалів на місцевого забудовника, який вже п’ять років «будував повітря», а отримував реальні мільйони. І тепер, коли нарешті з’явився шанс його притиснути, хтось дуже вчасно виніс папку з документами, жорсткі диски і навіть протоколи допитів двох ключових свідків.

Виніс. Наче нічого й не було.

Без шуму.
Без камер.
Без слідів.

— Я підняв їхні сервери, — нарешті промовив Максим, ніби втомлений. Його очі говорили інше: він зловив нитку, і тепер її вже ніхто в нього не вирве. — Скажу коротко — хтось прикрив очі системі відеоспостереження рівно на дві хвилини двадцять секунд.

— Цього вистачило, щоб винести папку, флешку і взагалі совість, — зітхнув Денис.

— Совість там і не лежала, — уточнив Максим і простягнув йому ноутбук. — Дивись, журнал входів до системи. Хтось зайшов з IP-адреси, зареєстрованої… на внутрішню сітку райвідділу. І guess who? Твій улюблений капітан Гордієнко знову в центрі подій.

Денис стиснув губи.
Він давно підозрював Гордієнка.
Занадто правильний тон.
Занадто правильні папери.
Занадто часто «випадково» зникали докази, коли Гордієнко «чергував».

І саме такі люди завжди здавалися Денису найнебезпечнішими — не тупі хабарники, не відверті поплічники бандитів, а ті, хто вдягав маску порядності й грав роль чесного поліцейського з ранку до вечора. Саме вони ламали долі тих, хто справді хотів працювати за совістю.

— Ти певен? — тихо запитав він.

— На сто відсотків. Я відновив його переписку. І дещо цікаве знайшов. Якщо хочеш — покажу. Але там буде брудно. Дуже брудно.

— Дивися сам, — Денис потер долоні, ніби готувався до бою. — Ти ж не з тих, хто миє руки, перш ніж купатися в багні.

— Я й не мив, — хмикнув Максим. — Але робимо одне й те саме: тягнемо правду нагору, і чистота рук тут не до чого.

Максим відкрив файл. На екрані з’явилася серія листувань між Гордієнком та представником компанії-забудовника. Моменти перекидання файлів. Скріншоти. Фото з камери у внутрішньому дворі райвідділу — на них капітан передавав комусь коричневу папку. Папку, яка мала лежати в доказовому складі.

Денис різко підвівся.

— Це кінець, — промовив він.

— Для кого саме? — уточнив Максим, піднявши брову.

— Для всіх, хто думав, що ми здамося.

Максим посерйознішав.
Такі моменти між ними траплялися рідко — коли жарти закінчувалися, а справа виходила на новий рівень.

— Є ще дещо, — сказав він. — Я знайшов резервну копію їхньої внутрішньої бази, яку хтось забув захистити. Там є інформація, хто забирав справи раніше. Виявляється, Гордієнко співпрацює не тільки з забудовником. Він ще й передавав інформацію одній «фінансовій групі», яка вже фігурувала в наших старих справах.

Денис відчув, як у нього холодіє спина.

Фінансова група.
Стара справа.
Незавершена.
Та, яку вони з Максимом вели ще до того, як їх розкидали по різних відділах.
Тіньова структура, що фінансувала втечі чиновників, займалася шантажем і відмиванням грошей.

— Думаєш, це все вони? — запитав він.

— Я думаю, що це не просто збіг. Вони повернулися. І якщо Гордієнко — їхній канал, то зараз ми дивимось на верхівку айсберга. І всі процеси, які ми бачили в останні місяці… — Максим зітхнув. — Вони частина одного ланцюга.

Денис пройшовся кабінетом, б’ючи пальцями по столу.

— Нам потрібен план.

— У мене є, — Максим підсунув ще одну флешку. — Завтра зранку робимо контрольну хзакупку документів. Граємо дурників, які мають бажання трохи підзаробити. Наче ми нічого не підозрюємо і не збираємося в чомусь розбиратись. І тоді спіймаємо того, хто прийде. Якщо прийде Гордієнко — це прямий доказ, що він криса.

— А якщо він пошле когось іншого?

— Тим паче добре. Значить, структура більша. Ми візьмемо нитку з іншого боку.

Денис нарешті всміхнувся.
Коротко.
Важко.
Але щиро.

— Знаєш, іноді мені здається, що ми з тобою двоє, а роботи — як армія.

— невеликі але розумна, — поправив Максим. — Армія бажано не корумпована.

— Мрійник.

— Реаліст, — Максим підморгнув. — Просто втомлений мрійник.

Вони ще довго сиділи над файлами, схемами, відновленими логами, з’єднуючи невидимі нитки. За вікном давно згасло місто. У коридорах вже не було нікого, окрім чергового, який раз по раз заглядав у щілину дверей і дивувався, як ці двоє можуть працювати після півночі.

А вони могли.
Бо робили це не просто через користьє.

Вони були двоє — але одна справа від якої вони отримували задоволення.

І цього разу, як і завжди вони не відступлять.