Розділ 119. Свідок, якого не мало бути

Коли Максиму зателефонував знайомий айтішник із Варшави, той не одразу зрозумів, чому той говорить пошепки і так обережно. В голосі відчувався страх і напруга, ніби від цього дзвінка залежало життя когось конкретного.

— Я зараз не можу довго говорити, але… чув про вашого слідчого. З поваги — передаю тобі. У мене на серваку з'явилися дивні листи. Хтось намагався видалити всю інформацію, але я встиг зберегти копію.

Максим слухав мовчки, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

— Що там? — тихо спитав він, намагаючись не видати хвилювання.

— Свідок. По справі, яку ми, схоже, закрили ще торік. Померла повія. Але тепер з’ясувалося, що вона не просто повія, а донька колишнього прокурора. А її подруга, яка тоді зникла, — жива. Живе в Чехії під іншим ім’ям.

— І? — Максим напружився.

— Вона готова говорити. Але до неї їде “охорона” — троє колишніх “спортсменів”, яких хтось наняв через месенджер. Можливо, в тебе є зв’язки?

— У мене є один законний слідчий і трохи незаконної сили і знань. Вистачить? — Максим усміхнувся криво, відчуваючи холодок адреналіну.

— Якщо поспішиш — так.
---

Денис, почувши все це, важко видихнув.

— У нас немає юрисдикції. Жодних повноважень. Це Чехія. Щоб отримати дозвіл — треба тижні.

— Ми не будемо арештовувати. Ми просто “врятуємо” дівчину. А далі — вже по закону.

— Знову “просто”? — скептично підняв брови Денис.

— Це шанс отримати справжнього свідка, — відповів Максим. — Вона бачила, хто з прокурорських “кришував” борделі. Її свідчення можуть знести півмережі.

— Добре. Але я лечу з тобою.
---

Прага зустріла їх дощем і туманом. Мокрі вулиці відбивали світло ліхтарів, і місто виглядало похмуро, як перед бурею. Максим перевірив камери, знайшов квартиру, де жила дівчина. Вхід був кодовий, але для нього це дрібниця — кілька хвилин роботи і замки більше не становили перешкоди.

Але всередині — нікого. Тільки чашка з недопитим чаєм і ноутбук із відкритим листом:
"Не вірю. Але якщо ви справді прийдете — я залишила відео. І я поїхала."

Максим відразу кинувся перевіряти сервіси геолокації, IP, платежі. Зрештою, вирахував: вона замовила квиток на потяг до Брно. Двоє “спортсменів” вже були на вокзалі. Це Максим визначив по геоданним їх смартфонів.

— У нас дві години, — сказав Денис, глянувши на годинник.

— Хвилин сорок, якщо врахувати затори, — відповів Максим.

— Тоді — викликаємо таксі. Але не звичайне.
---

Коли вони увійшли до вагону потяга, дівчина сиділа біля вікна, з капюшоном на голові. Побачивши Дениса, спочатку злякалася, стискуючи руки, але Максим встиг показати їй фото з її старої справи.

— Я не довіряю поліції, — промовила вона тихо, але голос тремтів від страху і тривоги.

— І правильно робите, — відповів Денис. — Тільки деякі ще гідні довіри. Але зараз не про це. Ви — в небезпеці.

— Знаю. Мене вже шукали. Але я все ще маю бо зберегла відео. Імена. І схему.

— Ми вас захистимо, — пообіцяв Денис. — А потім — офіційно відкриємо справу.

— Добре. Але тоді ми всі станемо цілями, — тихо додала дівчина.

— Ми й так ними є, — Максим кивнув, відчуваючи, як серце стискається.
---

Повернувшись до Києва, Денис вже мав не тільки свідка, а й повну схему фінансування кількох підпільних борделів, які “кришували” колишні правоохоронці. Дані, які Максим отримав незаконно, але акуратно передав — вже офіційно, через адвоката свідка. Все виглядало як витік через журналістів.

— І знову ми все зробили, — сказав Денис ввечері, повертаючись до офісу.

— Але цього разу — врятували не тільки правду, а й життя, — тихо додав Максим, дивлячись в темне небо через вікно.

— Максиме, ти іноді як тінь. Незаконна, але рятівна, — посміхнувся Денис.

— А ти — як світло. Законне. Але іноді надто повільне. Тому ми й працюємо разом, — відповів Максим, і на обличчі промайнуло легке, але впевнене відчуття перемоги.

Дощ закінчився, а туман розсіявся. Київ на ніч став тихим. Але Денис і Максим знали: ця тиша — тимчасова. Попереду — ще багато історій, ще багато тих, хто потребує правди і захисту.

І вони будуть завжди готові.