Розділ 118. Жертва

Вони повернулися в Київ пізно ввечері. Літнє місто було ще теплим, але в повітрі відчувався запах осені та сирих вулиць. Максим мовчав всю дорогу з аеропорту. Денис вирішив не чіпати його — бачив, що товариш переживав щось глибше, ніж зазвичай. Його плечі були напружені, очі — темні, як після довгого нічного дозору.

— Я зайду до себе, — тихо кинув Максим, виходячи з ліфта. — Мене не турбувати. Навіть якщо буде щось “дуже термінове”.

Денис не став заперечувати. Він знав: коли Максим мовчить, всередині вирішується щось важливе. Він піднявся до кабінету, залишив речі на столі, але не сів — відчував, що цей вечір ще довго відлунюватиме в думках.

На ранок на його столі лежав конверт. Листи всередині пахли старим папером, а на першій сторінці старої справи була вирізка: дівчина, повішена в гуртожитку. Справа закрита. Самогубство. 2016 рік.

Приклеєна також паперова записка із коротким надписом:
"Це не було самогубство. Я бачив — і мовчав. Максим."

Денис затамував подих. Серце стиснулося від передчуття того, про що зараз він можливо дізнається.
---

Через два дні Максим нарешті зателефонував.

— То це твоя історія? — спитав Денис, обережно, щоб не здатися занадто зацікавленим.

— Її звали Софія, — відповів Максим тихо. — Тоді я був студентом. Вона була з Донецька, розумна, смілива. Ми були знайомі. Не близько, але достатньо, щоб я запам’ятав її плач після однієї зустрічі з викладачем.

— Вона писала заяву? — Денис намагався не втрачати спокій, але відчував холод в грудях.

— Хотіла. Але потім зникла на два дні. А після цього її знайшли в коморі, повішену. Справу швидко закрили. Батькам сказали: “депресія”.

Денис мовчав. Його власний досвід в слідчій роботі підказував: часто подібні “закриті справи” залишаються плямами, що псують все довкола.

— І ти тоді нічого не зробив? — запитав він нарешті.

— Мені було дев’ятнадцять, — відповів Максим, стискаючи кулаки. — Я боявся. Боявся втратити все — навчання, шанс на кар’єру, репутацію. Але я знав, що вона не могла це зробити сама. Я мовчав і відчував, як це мовчання мене роз’їдає.

— А зараз? — Денис відчував, як напруга у грудях росте.

— Той викладач тепер ректор іншого вишу. Має будинок у Конча-Заспі і доступ до неповнолітніх студенток, яким “допомагає з адаптацією”. Я знайшов його сторінку у даркнеті — він платить біткоїнами за мовчання. Одну з таких “послуг” я взламав. Тепер у мене є відео.

— Максиме, це вже не наша справа, — спробував заспокоїти його Денис.

— Ні, — промовив Максим рішуче. — Це моя справа. Мені треба, щоб ти зробив це по закону. Ти подаси заяву, відкриєш справу. І ти ж її закінчиш. Але не питай мене, як я це все дістав.

— Ти й сам знаєш, що я не запитаю, — тихо відповів Денис, відчуваючи гордість за друга, але й важкість відповідальності, що впала на них обох.
---

Ректор Пархоменко не повірив, коли йому зателефонували. Йому запропонували прийти на “розмову” до управління поліції. Він прийшов — з адвокатом, з презирством в голосі, ніби все, що відбувається, не могло торкнутися його.

Все змінилося, коли Денис поклав перед ним фото — а потім включив відео.

— Це монтаж! — кричав ректор, обливаючись потом. — Це не я! Це фальсифікація!

— Ми дамо це на експертизу. А поки — ви залишаєтесь з нами, — відповів Денис холодно. Ви затримані до з'ясування.

Вийшовши з кімнати, Денис сперся об стіну, відчуваючи втому й полегшення одночасно. Максим стояв неподалік, дивлячись в вікно на сонячний Київ.

— Я тепер відчуваю, ніби щось повернув. Не їй — але собі, — тихо промовив Максим.

— Це не повернення. Це — очищення, — відповів Денис. — І я пишаюсь, що роблю це не сам.

— Тільки не звикай до цього, Денисе. Я знову буду шукати, підслуховувати, брехати. Бо зло не завжди ловиться по закону.

— Але ми не дозволимо собі стати, як вони.

Максим мовчки кивнув. Тиша між ними була не порожня — вона була насичена обіцянками, страхом і відповідальністю.
---

Того вечора Денис відчував дивне полегшення. Наче з кожною справою вони не просто прибирали бруд, а відвойовували клаптик світла у темряві. І навіть якщо навколо все здавалося гнилим, двоє чоловіків все ще трималися.

Один — за закон.
Другий — за правду.

Хоча разом вони мали на увазі одне і те саме, бо були порядними людьми.
І обидва вболівали — за справедливість.

Денис дивився в темне вікно, на вулиці плавно відбивалися вогні нічного міста. У цій тиші вони знайшли себе, і знали, що завтра знову підуть в бій. Тихий, але невблаганний бій за справедливість.