Розділ 116. Картель із Відня

— Денисе, ти сидиш? — голос Максима в трубці був дивно рівним. Надто спокійним, щоб не викликати тривогу. — Бо я зараз скажу таке, що твоя юриспруденція перевернеться догори дригом.

— Якщо ти знову щось зламав, — відповів Денис, потерши перенісся, — то я цього не чув, не знаю і взагалі вважаю, що ми говоримо про погоду. Починай спочатку.

— Добре, слухай. Віденський офіс Інтерполу засік новий маршрут: Ужгород — Братислава — Відень. І, увага: наш старий знайомий — Володимир Кадук, пам’ятаєш такого?

Денис завмер.

— Той самий Кадук? Колишній підполковник? Якого я ледь не закрив років п’ять тому?

— Він самий, — підтвердив Максим. — Тільки тепер він не носить форму. Тепер — кокаїн, “мули”, поставки із Закарпаття. Він там головний координатор.

Тиша в лінії була важча за будь-які слова. Денису не треба було нагадувати, хто такий Кадук. Він бачив його хижий погляд у суді, ту самовпевнену усмішку, коли свідки один за одним «раптово» міняли свідчення, а адвокат Кадука тільки посміхався.

— І що ти пропонуєш? — нарешті запитав Денис.

— Я вже пропоную, — сказав Максим, і Денис відчув, як у нього всередині щось холоне. — Учора вночі я зламав чат одного з їхніх координаторів. І там є дуже цікава інформація: у четвер має бути велика передача товару у Відні. На складі в промзоні.

— Максиме… — Денис знову потер перенісся.

— Я знаю, я знаю, — перебив Максим. — Ти хочеш усе по закону. І я… ну, майже теж. Тому пропоную так:
їдемо вдвох до Відня як туристи, а якщо буде нагода — просто передаємо інформацію Інтерполу. І вони вже все зроблять самі.

Занадто просто. Занадто красиво.
І надто схоже на Максима.

Але якщо це справді Кадук… він не має уникнути.

---

Вони вилетіли наступного ранку рейсом до Відня. Денис — у піджаку й краватці, як викладач міжнародного права. Максим — у худі та джинсах, із ноутбуком у рюкзаку, як типовий айтішник на конференції.

На виході з аеропорту їх зустріла Катерина — представниця віденського бюро Інтерполу. Струнка, коротко стрижена, з поглядом, який міг би проходити крізь бетон.

— Перевалочний пункт ось тут, — вона ткнула ручкою у карту на планшеті. — Промзона на околиці Відня. Але без прямого входу ми не можемо туди сунутися. Закон жорсткий.

— Не проблема, — всміхнувся Максим. — Вони користуються додатком WalkChat. Я вже читаю їхню переписку у реальному часі.

Катерина підняла брову.

Денис різко втрутився:

— Він мав на увазі, що отримав анонімну інформацію з надійного джерела.

— Ага, — кивнула Катерина, — “анонімного”.

Максим тільки підморгнув. Денис ледве стримався, щоб не вдарити його локтем.

---

Наступного вечора вони сиділи в темній машині, припаркованій на вулиці неподалік складу. Чекали.

На годиннику — 22:48. Вітер із Дунаю приносив прохолоду, і в машині пахло кавою з найближчого кіоску та нервовістю.

— Груз прибуде через п’ять хвилин, — сказав Максим, читаючи повідомлення у своєму телефоні. — Моя “анонімна інформація” передана Катерині. Її група — вже в засідці.

Денис дивився на склади. Вони виглядали як сотні інших промзон: обшарпані, бетонні, з жовтуватими ліхтарями й тишею, яка завжди манила злочинців.

— Тихо… — прошепотів Максим.

Сірий мікроавтобус під’їхав до складу. Двоє чоловіків у балаклавах швидко вийшли. Один тримав планшет, другий — сумку. Усе було настільки чітко, що Денису стало не по собі.

Катерина подала сигнал у рацію:

— Є контакт. Чекаємо підтвердження передачі.

І тут двері складу відчинилися.

Вийшов чоловік у шкірянці, невисокий, кремезний, з тією ж самою хижою посмішкою.

— От сука… — прошепотів Денис. — Кадук.

— Красунчик! — прошепотів Максим. — Мені навіть не треба збільшувати зображення для ідентифікації. У мене є відео, звук і навіть геолокація. Ти знаєш, як це прекрасно виглядає у справі?

Денис нічого не відповів. Він стиснув зуби.

Вони чекали.
Спостерігали.
Фіксували момент передачі.

І коли один із «мулів» відкрив сумку, показавши пакунки, операція почалася.

Австрійський спецназ зайшов так тихо, що навіть повітря не здригнулося.
Троє були повалені миттєво.
Кадук спробував утекти, але отримав по ногах і впав, як мішок з картоплею.

— Лежати! Хенде хох! — кричали поліцейські.

Кадук захрипів, намагаючись підняти голову.
Його очі на мить зустрілися з Денисовими.

У цих очах більше не було тієї самовпевненості.

Тільки страх.

---

Дорогою назад до готелю Відень здавався Денису надто світлим. Надто безтурботним. Наче місто навіть не здогадувалося, який бруд у ньому оселився.

— Ти чудово спрацював, — визнав Денис. — Але наступного разу скажи мені, перш ніж лізти в чужі чати.

— Та сказав би, — усміхнувся Максим, — але ти почнеш лекцію про етику. А справу ж зробили.

— Зробили, — погодився Денис. — І добре зробили. Але, Максиме… те, що ти робиш — це танець на лезі.

Максим мовчки глянув у вікно. Нічний Відень відбивався в його очах, ніби мікросхема з мільйонами ліній.

— Лезо — це моя стихія, — тихо сказав він. — Головне — не впасти.

Денис тільки зітхнув.

А Максим знав: попереду буде ще більше роботи. Бо там, де люди впевнені, що все чисто, — завжди ховається найбільший бруд.

І саме тому вони тут.