Розділ 115 Хакерська атака. Втеча за кордон

Зал кіберпідрозділу був схожий на нервовий центр маленької війни. По стелі пробігали кабелі, монітори світили тривожним блакитним світлом. У повітрі стояв запах кави, гарячого пластику і напруги, такої густої, що її можна було різати ножем.

Пальці били по клавішах зі швидкістю автомата — короткі сухі клацання зливалися в безперервний ритм бою.

— Ми увійшли в систему! — закричав хакер на прізвисько Гек, навіть не відриваючи очей від монітора.

На екрані виринали тисячі файлів: договори з підставними фондами, офшорні документи, переписки керівництва, схеми переказів через арабські та азіатські банки, записи відеозустрічей. Те, що вони зараз бачили на екрані, могло знищити імперію Орлова.

— Завантажуйте все! — скомандував Максим, відчуваючи, як серце стукає в горлі.

Кожен файл був цвяхом у труну злочинної мережі. Але час ішов проти них, його не вистачало.

Потрібно було встигнути до того, як Орлов запустить «очищення» серверів — систему, яка за 17 секунд знищувала всі докази й перетворювала структуру даних на цифровий пил.

Гек працював так швидко, що, здавалося, клавіатура ось-ось загориться.

Через дві хвилини зал пронзив різкий електронний сигнал.

— Сіріуси активували внутрішню тривогу! — вигукнув Гек. — Вони зрозуміли, що їх ламають!

— Тягни час! Будь-як! — наказав Максим.

— Та я ж хакер, а не чарівник! — буркнув Гек, але вже запускав обхідні алгоритми.

У той час, поки програма переносила дані, Максим і Денис тримали оборону: зовні складу почали з’являтись озброєні люди Орлова. Вони були у чорних балаклавах і рухались чітко, як і личить військовим.

Перший постріл розбив скло у вікні. Другий відбив шмат бетону зі стіни. Денис присів, зняв запобіжник.

— Вони тут. Ми тримаємось? — спитав він.

— Поки так. Поки Гек працює.

— Це дуже поганий план.

— Кращого нема.

Гуркіт став гучнішим. Ворогів було щонайменше десятеро. А нас тільки — троє.

— Є! Готово! — крикнув Гек і висмикнув флешку. — Біжимо!

Максим схопив його за комір і потягнув до вихода.

Поки вони вибігали заднім коридором, двері в головний зал вибухнули від удару. Всередину влетіли автоматники.

Максим почув ще один гучний звук — Денис кинув димову гранату. Дим заливав приміщення, як чорнило, і це дало їм кілька важливих секунд.

Вони вискочили на вулицю, де на них вже чекав заздалегідь приготований фургон.

— Поїхали! — крикнув Денис, пірнаючи всередину, вже після всіх, останнім.
---

Втеча за кордон

За пів години стало зрозуміло: залишатися в країні означає підписати собі смертний вирок.

— У нас є 30 хвилин, — сухо сказав куратор, зустрівши їх на підпільній точці. — Після цього Орлов перекриє всі виходи з Києва.

Маршрут був підготовлений наперед:

Київ — Львів — кордон — Варшава.

Машини мінялися тричі: перший фургон, потім стара «Тойота», далі — бус, який офіційно числився в компанії-перевізнику квітів. У кожній машині — нові документи, нові телефони, нові ролі.

Орлов оголосив на них полювання. Він підкупив деяких прикордонників, поставив «маячки» на дрони, передав фото Максима в усі приватні охоронні структури.

В Львові вони ховалися в підвалі старого будинка, де намагались не вмикати світло і говорили пошепки. Максим дивився на флешку в руці, мов на вибухівку.

Вона і була вибухівкою в моральному сенсі.

— Якщо нас зловлять… — почав Гек.

— Не зловлять, — перебив Максим. — Ми не дамо їм такої розкоші.

Остання переправа через кордон була схожою на трилер.

Фальшиві документи — зроблені за три години.
Підроблена вантажівка — з ледь, але працюючими фарами.
Конспіративна квартира — де вони чекали сигналу, притискаючись до стін, поки повз проходили озброєні люди прикордонної охорони.

Максим знав: якщо їх упізнають — живими їх ніхто не залишить. Орлов не пробачав.

За кілька хвилин до перетину кордону Денис прошепотів:

— Якщо щось піде не так — тягнеш Гека і біжиш. Я прикрию.

— Не треба геройства.

— Це не геройство. Це праця.

На щастя, все пройшло гладко. Підкуплений ними прикордонник зробив лише один жест — легенький рух пальця:

Їдьте.

І вони поїхали.
---

Фінальна сутичка

У Варшаві їх зустріли союзники — ті, кому Орлов теж зламав життя. Підпільні журналісти, активісти, айтішники, колишні бізнесмени, чиї фірми поглинули структури Орлова.

Там вони розклали всі свої невеликі, але значні докази на величезний стіл.

План був простий і смертельно небезпечний:

Організувати глобальний витік усіх доказів одночасно — в українські, європейські, американські та азійські медіа. Одним ударом.

Коли настала ніч «розкриття», Максим стояв біля вікна і дивився на Варшаву. Небо було темним, але світло від хмарочосів робило місто ніжно-рожевим.

— Ну що, готовий? — запитав Денис.

— Готовий. Пора зрушувати камні зі скелі.

На екрані з’явився таймер.

10… 9… 8…

На нулі Гек натиснув «ПУСК».

За наступну годину світ побачив те, що Орлов приховував роками.
---

Через місяць ім’я Максима Пархоменка знали в усьому світі. Його називали викривачем, невидимим героєм, головним свідком в справі століття.

Але Максим не прийшов ні на одну пресконференцію. Не дав жодного інтерв’ю.

Він обрав тишу. Роботу в тіні. Нові завдання — там, де добро робиться без оплесків.

Одного вечора Денис не витримав:

— Чому ти не хочеш бути героєм? Ти міг би бути символом. Люди б тобою пишалися.

Максим подивився тоді вдалечінь, порожнім поглядом і тихо відповів:

— Герої вмирають. А зміни потребують живих.

Він усміхнувся — так, ніби попереду його чекало нове поле бою — і зник у людському потоці великого міста.

Готовий до нової боротьби.