Розділ 114 Справжня мета.

Далі все закрутилось ще стрімкіше, ніж хтось із них міг уявити.

Максим нарешті отримав доступ до внутрішніх систем «Фонду Перспективного Інвестування» — структури, яка зовні декларувала благодійність, розвиток технологій та роботу з міжнародними партнерами. Але під офіційними звітами ховалася холодна, математично вивірена машина глобальної відмивки грошей. Максим годинами сидів у серверній, в навушниках, з очима, що палали від темряви й напруги. Він розумів: ще один невірний крок — і його просто вимкнуть, як зайвий процес.

— Наступний етап, — сказав куратор, переглядаючи його знахідки. — Йдемо далі. Потрібні докази діяльності керівництва. Чіткі. Без можливості відхреститись.

— І не спалитись, — додав Денис, який офіційно був лише його водієм-помічником, але насправді — тінню, другом і гарантією виживання.

Тепер кожен рух міг виявити їх. Кожен погляд охоронця був схожий на приціл. Небезпека стала не просто загрозою — вона стала постійною тінню, що дихала в потилицю. І з кожним днем ця тінь здавалася дедалі ближчою.
---

Зрада

Одного вечора, коли Максим повернувся в готель, він ледь помітив тонкий білий клаптик паперу, який хтось засунув під двері. Такий собі випадковий «папірець» міг не привернути уваги. Але інтуїція підказала: це не сміття.

Він нахилився, підняв записку і відчув, як шкіра на руках вкривається мурашками.

«Тебе розкусили. Тікай або вмирай.»

Почерк — поспішний, нервовий. Слова — холодні, як метал.

Максим не став витрачати ані секунди. Він зрозумів: у їхній групі — кріт. Хтось віддав його Орлову. Хтось дуже близький.

За хвилину рюкзак був зібраний. За дві — він уже спускався службовими сходами. За три — проскочив через чорний вихід у задвірки готелю.

Денис чекав його там на мотоциклі, немов знав наперед.

— Хапайся! — крикнув він, навіть не обертаючись.

Коли Максим стрибнув за його спину, у повітрі пролунав сухий тріск — перша куля вдарила в металеву урну. Потім друга, третя. Вони мчали нічним Києвом, різко маневруючи між автівками, між вогнями, між шансом вижити і шансом стати статистикою.

Місто перетворилось на лабіринт. Переслідувачі не відставали, але Денис знав кожен провулок. Через десять хвилин скаженої гонитви вони зірвалися з траси у вузьку підворітню й зникли в темряві.

— Це було близько, — прошепотів Максим.

— Занадто близько, — відповів Денис. — Нас хтось злив.
---

Контратака

Того ж вечора вони вже сиділи в підпільному офісі ДСР. Лампа світила блідим жовтим світлом. На столі — кава, мапи, ноутбуки.

— Ви двоє як? — запитав офіцер ДСР, оглядаючи їх зблідлі обличчя.

— Поки що живі, — зітхнув Максим. — Але Орлов вже знає, що ми всередині.

— Треба діяти негайно, — куратор стиснув кулак. — Або ми їх, або вони нас.

Вони розробили план: атакувати систему зсередини. Викрасти всі фінансові ланцюжки, усі записи переговорів, усі схеми відмивання, переховати в безпечному сховищі й вивести у відкритий доступ одночасно по всьому світу.

— Це буде війна, — попередив куратор, дивлячись на Максима.

— Вона вже почалася, — відповів той, ковтаючи гнів. — І вона не закінчиться, доки Орлов не впаде.
---

Викриття крота

Ніч. Порожній склад на околиці Києва. Мокрий асфальт відбивав світло від ліхтарів. Тиша була надто глибокою — такою буває тільки перед вибухом.

Максим і Денис стояли, сховавшись за бетонним стовпом. Очікували. Серце билося сильно, але рівно.

— Він прийде, — тихо промовив Денис. — Він жадібний. І тупий.

Максим мовчав. Він думав про одне: у їхній команді був хтось, хто не просто продав їх — він підписав їм смертний вирок.

Через кілька хвилин у дверях з’явився силует. Спочатку нечіткий, але потім знайомий до болю.

Валера.

Той самий Валера, який завжди робив вигляд, що підтримує їх. Завжди був «своїм». Завжди був поруч.

— Що тут? — пролаяв він нервово, озираючись.

Тон, манера — усе видавало страх. Людина, що боїться — часто винна.

Максим повільно вийшов із тіні, тримаючи пістолет рівно, без тремтіння.

— Кінець гри, Валера, — його голос був спокійний. Навіть занадто.

— Ви нічого не доведете! — спробував той захищатися. — Це провокація. Ви…

— Ми вже все знаємо, — перебив Максим. — Твої дзвінки. Твої зустрічі. Твої транзакції. Ти продав нас Орлову. За копійки.

Валера кинувся тікати, але Денис одним рухом збив його з ніг. Той упав, хриплячи, на брудну підлогу складу.

— Ну привіт, зраднику, — сказав Денис, наступаючи йому на руку. — Будеш співати.

І він заспівав: я не винний, мене підставили.

Наступного дня Валера вже розповідав на допиті все — імена, маршрути, схеми передачі грошей, місця зустрічей, навіть паролі. Він боявся. Боявся більше, ніж Орлова. А це означало: правда вийде назовні.
---

Максим і Денис вийшли з допитної кімнати, обмінялися поглядом.

— Це тільки початок, — сказав Максим.

— Так, — відповів Денис. — Але тепер у нас є справжня мета. І шанс її досягти.

І вони знали: попереду буде ще багато крові, брехні, переслідувань і пасток.

Але тепер вони йшли не просто проти злочинної системи.

Тепер вони йшли по правду.