Розділ 112 Брудні кінські перегони

Під стукіт старого годинника в холі «Гранд Прага» Максим нервово вдивлявся у відображення в полірованому мармурі. Готель був розкішним — кришталеві люстри, червоні килими, вишукані квіткові композиції на стійці рецепції. Але вся ця елегантність не давала спокою. Навпаки — кожен звук, кожен порух здавався підозрілим.

В кутку, біля бару, Денис сидів за чашкою кави. Він удавав байдужого туриста, але очі постійно ковзали по залу, аналізуючи, рахи людей, вивчаючи маршрути потенційного відступу в разі чого.

— Підтвердження є? — тихо спитав Максим в гарнітуру, піднявши комір пальта.

— Так, — пролунав голос Дениса в його вусі. — Сто відсотків підстава. “Рапідіус” — не той кінь, що заявлений. Чіп інший. Татуювання — свіже, зроблене десь до двадцяти годин тому.

Максим повільно видихнув. Його припущення були правильними: один із найкоштовніших забігів Європи, де ставки сягали мільйонів, став прикриттям для афери колосального масштабу. Хтось підмінив чемпіонського коня на менш досвідченого, але зовні ідентичного. Якщо правда вийде назовні — це зруйнує репутацію організаторів і поставить під загрозу великі гроші дуже впливових людей.

— Діймо, — коротко мовив Максим.

Вони піднялися і вийшли з готелю, минаючи туристів і дипломатів. На вулиці пахло дощем, асфальт поблискував від вологи. Машини котилися повільно, а над дахами старого міста висів густий туман.

Максим зробив кілька кроків і вже хотів сказати Денису щось про подальший план, але…

На вузькій вулиці біля виходу на них вже чекали.

Двоє чоловіків у спортивних куртках та кепках йшли швидко, занадто швидко як для пересічних перехожих. Статура — типова для найманців: м’язисті, рухи злагоджені. Не туристи. Не місцеві.

— Денис, справа! — крикнув Максим і штовхнув того вбік.

У ту ж секунду позаду розбилася скляна пляшка — удар припав би Денисові просто на голову, якби не блискавична реакція Максима. За ударом пішов другий: кулак нападника розрізав повітря, але Максим ухилився, схопив руку суперника і з силою кинув його в кам’яну стіну.

Той глухо стукнувся і впав.

Другий нападник дістав пістолет, але Денис завів йому лікоть під ребра, вивернув руку, вибив зброю і ногою відкинув подалі.

— Швидко! — вигукнув він.

Вони кинулися тікати вузькими провулками, де старі будинки стояли так близько, що здавалося — варто простягнути руку, і торкнешся стін обох сторін. Вони петляли, ковзали по мокрій бруківці, ховалися за припаркованими авто, контейнерами, скринями. За спиною гриміли постріли — ненвлчні, але небезпечні.

Максим відчув, як гаряча куля прошила край стіни біля його щоки.

— Вони стріляють на ураження! — крикнув він.

— Бо знають, що ми вивеземо правду!

В голосі Дениса не було страху — лише рішучість.

Погоня ставала ближчою — їх вели професіонали. Максим зловив себе на думці, що без плану Б вони можуть і не дістатися літака.

Нарешті, побачивши старий склад із вибитими вікнами, він крикнув:

— Сюди!

Максим із силою штовхнув двері, і вони заскочили всередину. Пахло іржею, пилом і старим деревом. Вони завмерли за купою ящиків, затримавши дихання. За вікнами промчали кроки, потім — ще. Хтось матюкнувся чеською. Потім стало тихо.

Тільки коли минуло кілька довгих хвилин, Денис нарешті видихнув і витер кров з губи.

— Це вже серйозно, — прошепотів він.

— Дуже серйозно, — відповів Максим. — Якщо вони відправили людей зі стволами — значить, підміна коня лише вершина айсберга. Там замішані великі гроші. Дуже великі.

Максим присів біля вікна і дістав телефон, ввімкнувши захищений канал.

— Я зв’яжусь з контактами. Нам треба втекти звідси ще до того, як вони перекриють район. Але, Денисе…

Він підняв очі.

— Ми не полетимо з порожніми руками.

Денис кивнув. Він теж це розумів. Те, за чим вони сюди приїхали, могло знищити корумповані кола, що контролювали ці перегони багато років.

І вони не пробачать втрату грошей.

Максим підвівся, обережно виглянувши у вузьку щілину між дошками. Вулиця була ще порожня, але ненадовго. Він відчував це інтуїтивно. Їх шукали. Їх переслідували.

— Денисе, — сказав він тихо, майже пошепки. — Схоже, ми зачепили щось більше, ніж аферу на перегонах. Це може бути частиною міжнародної схеми відмивання грошей. На одне натиснемо — вирветься ціла лавина.

Денис гірко посміхнувся.

— От і чудово. Люблю лавини. Головне — стояти вище них.

Максим взяв карту міста, на швидку руку накидав кілька варіантів відступу.

— Є спосіб. Ризикований, але шанс є. Через старий тунель, той що під ринком. До ранку вони про нього точно не згадають.

— Тоді рушаймо.

Вони вийшли з іншого боку складу, обережно продираючись крізь зарості, уникаючи камер. Десь у далечині вже виразно лунали сирени.

Максим подумав:

«Час втікає. А разом із ним — і наше життя, якщо ми не втечемо».

Попереду чекала довга ніч.
Ніч, у якій кожен крок може стати останнім.

Але Максим і Денис знали:
правда дорожча за страх.

І вони ще покажуть тим, хто думав, що перегони виграють лише гроші, а правда, то щось другорядне.