Розділ 111: "Тінь великої гри"

Ранок у квартирі видався неприродно тихим. Тиша була не просто відсутністю звуку — вона давила, ніби хтось поклав на стіни бетонні плити. Денис стояв біля плити, дивлячись, як повільно капає чорна кава з турки. Кожна крапля здавалася відліком часу, що невблаганно стискає петлю навколо їхніх ший.

Максим увійшов без стуку. На його обличчі не було звичної зухвалої посмішки. Він тримав ноутбук так, ніби це був вирок.

— Погані новини, — сказав замість привітання.

Денис навіть не обернувся.

— Вони нас вистежили?

Максим похитав головою — коротко, жорстко.

— Гірше. Дуже гірше. Журналіст, якому ми передали матеріали… зник.

Ця фраза вдарила сильніше, ніж будь-яка куля. Денис стискав чашку, поки та не почала потріскуватись в пальцях. Він повільно підняв погляд, і в очах з’явилася злість, що давно не спалахувала так яскраво.

— Як це… зник?

Максим кинув на стіл фото. На ньому двоє чоловіків у цивільному, з суворими обличчями, виводили журналіста з його квартири. Без мигалок, без протоколів, без шуму. Просто забрали.

— Це не злочинці з підворіття, — пояснив Максим. — Це поліцейські ті, хто не підкоряється законам. Ті, хто пише свої.

Денис мовчав. Повітря стало важким, як перед грозою.

— Є ще одне, — продовжив Максим. — Дрони. Хтось вночі намагався перехопити сигнал. Не якісь школярі-хакери. Дуже професійно.

Він клацнув клавішею, і на екрані з’явилася карта. Сліди сигналу вели чітко, майже прямою лінією.

У саме серце столиці.

— Центр міста… — прошепотів Денис, — урядовий квартал.

Максим підняв очі:

— Проти нас грають не бандити. Проти нас грає система.

Холод пробігся по спині Дениса. Усвідомлення прийшло миттєво: усе, що вони пережили — пастка на пастці. Ворог був сильнішим, хитрішим, оснащеним і впливовим.

Продовжувати гру в місті — означало бігти не від переслідувачів, а від державної машини. І така машина не втомлюється, не забуває і не прощає.
---

Вони почали збиратися мовчки.

Телефони — вимкнути. На столі залишили всі трекери, рації, навіть годинники з GPS. Старі сумки, старий одяг. Нічого, що можна ідентифікувати, це все треба залишити.

Вони знали лише один стародавній шлях. Один із тих, які колись використовувала контррозвідка. Доступний лише тим, хто знав, куди ховаються свої. І це був рятівний крок, бо там не було зрадників.

У закинутих переходах метро було холодно й темно. Світло ліхтарів тремтіло на стінах, де ще видніли старі попереджувальні знаки з 90-х. Десь капала вода, десь бігали щурі.

Максим бурмотів:

— Чому всі наші пригоди проходять через бруд, темряву і сморід?

Денис, пробираючись крізь чергову решітку, відповів тихо:

— Тому що чистими шляхами ходять ті, хто має на це право.

— Тобто не ми.

— Не сьогодні.
---

Вони вибралися за містом, на околиці маленького села, де вже багато років стояла напівзабута електростанція. Високі труби давно не диміли, але всередині працювали кілька приміщень — тих, про які більшість людей навіть не здогадувалась.

Там їх зустрів Ігор — той самий “Крапка”. Колишній аналітик спецслужб, який свого часу зник із радарів, коли стало гаряче.

Він зустрів їх без рукостискань і без усмішки.

— Ви влізли туди, куди взагалі ніхто не мав би лізти, — сказав він замість привітання. — Але раз вже прийшли — сідайте. Поговоримо.

Кімната була заставлена комп’ютерами, папками, схемами. На столах — роздруківки, фото, карти, схеми потоків грошей, документи зі зламаних серверів.

Ігор вказав на стос.

— Я збирав це роками. Ви своїм вторгненням тільки прискорили події.

Він розклав перед ними схеми руху коштів, фото зустрічей, фрагменти даних.

— Ось тут. — Він ткнув пальцем в фото чоловіка з ідеальною зачіскою та бездоганним костюмом. — Заступник міністра внутрішніх справ. Зовні — лицар боротьби з корупцією. Насправді — її архітектор.

Денис відчув, як холод пробіг спиною.

Максим нахилився ближче:

— І він замовив нас?

— Він, або хтось із його оточення. Але це не змінює картини. Проти вас — структура, яка працює роками, має своїх у поліції, судах, уряді. Вони замітають сліди швидше, ніж ви встигаєте їх лишити.

Денис стиснув кулаки.

— Як ми можемо його дістати?

Ігор уперше посміхнувся. Але це була посмішка людини, яка бачила більше, ніж хотіла.

— Є один варіант. Вечірка. Закрита. Дуже закрита. Там будуть всі ключові гравці. Всі, хто тягне за нитки. Якщо ви туди потрапите — ви зможете зняти те, що поховає їх назавжди.

Максим хмикнув:

— Це виглядає як самогубство.

— Можливо, — погодився Ігор. — Але іншого способу немає. Вони вже перейшли межу. А ви — єдині, хто знає достатньо, щоб перевернути їхній світ, але готуйтесь до запеклого спротиву.

Денис відкинувся на стільці. Здавалося, що повітря стало ще важчим.

— Ну що, — сказав він нарешті, — вперед до самогубства?

Максим ляснув його по плечу.

— А ти думав, ми з тобою коли-небудь жили інакше?
---

Попереду була гра не на життя а на смерть.

Гра, де проти них стояли люди з грошима, владою та кров’ю на руках.

Гра, у якій кожен крок може стати останнім.

Але Денис і Максим знали одне:
краще померти, борючись за правду, ніж жити, ховаючись в страху.

І вони були готові.