Розділ 110: "Пастка в пастці"

Склад здавався мертвим. Вітер гуляв крізь діряві вікна, грюкав залізними листами, що теліпалися на іржавих петлях. У повітрі стояв запах мазуту, цвілі та старого металу. Денис і Максим стояли в тіні бетонної колони, вдивляючись в промзону, де метушилися троє чоловіків.

— Дивно якось, — прошепотів Денис, вдивляючись крізь приціл оптичного бінокля. — Ні охорони, ні тилу. Таке враження, що вони прийшли не домовлятись, а чекати на когось іншого.

Максим пригнувся нижче.

— Або дуже самовпевнені… — він зиркнув на напарника. — Або знають щось, чого ми не знаємо.

У тишу врізався рев мотора. З протилежної сторони промзони до воріт заскреготала шинами чорна “Тойота”, важка, з затемненими вікнами.

Максим тихо вилаявся:

— Ось, поповнення. Тепер зовсім весело буде.

З машини вийшли четверо. Один тримав кейс — важкий, із металевими замками. Другий неприховано тримав в руці річь, схожу на автомат з глушником.

Денис напружився.

— Це не перемовини. Це зачистка. Вони не збираються нам платити. Вони збираються нас прибрати.

Максим пирхнув, але нервово.

— Класика жанру. Обіцяли гроші — приїхали з похоронною командою.

Денис повільно витяг телефон.

— План “Б”.

Максим кивнув.

— План “Б”, підтверджую.

Він натиснув кнопку на маленькому чорному брелку.

Десь нагорі, на дахах складських приміщень, один за одним ожили дрони. Легке гудіння піднялося над промзоною, як рій металевих ос.

Денис і Максим синхронно відступили на крок у глиб складу.

А внизу, серед бетону і сміття, розгублені чоловіки підняли голови.

— Ти це бачиш? — прошепотів один із них. — Що це за хрінь?!

Ще один витяг рацію.

— Викликають підмогу, — повідомив Максим, не відводячи погляду від екрана планшета.

Денис стискав пістолет до білизни пальців.

— Відступаємо. Через задній прохід. Не дамо їм замкнути кільце.

Вони почали рухатись, але раптом зліва пролунало клацання затвора.

Із-за рогу вискочили двоє. Не дилетанти — професіонали. В бронежилетах, зі справжніми автоматами.

— Бігом! — крикнув Денис.

І промзона вибухнула звуками пострілів.
---

Вони рвонули вперед, петляючи між залізними контейнерами. Кулі засвистіли поруч, висікаючи бетонні крихти, що сипалися їм на плечі.

Максим обернувся і закричав:

— Нас хочуть не просто спіймати — нас хочуть закопати тут же! Знищити морально і фізично.

Денис не відповів. Він лише підштовхнув Максима вперед і вскочив за ним в відчинені двері старого складського ангару.

Всередині було темно, сухе повітря стояло важким клаптиком. Тиша. Але Денис одразу побачив те, що треба: величезний отвір вентиляційної системи.

— Туди! — скомандував він.

— Та я ж туди не влізу! — вигукнув Максим.

— Пролізеш, якщо хочеш жити! — рикнув Денис і штовхнув напарника вперед.

Максим сковзнув в темний отвір. Денис — слідом.

Позаду чулися голоси:

— Їх двоє! Далеко не втекли! Огляньте склад!

У вузькому металевому тунелі було так темно, що Денису здавалось, ніби повітря теж чорне. Вони повзли, ляскаючи колінами по холодних листах, посилено дихаючи.

Десь над головами лунав металевий гуркіт. Переслідувачі бігли ангаром.

— Денчику… — прошепотів Максим, — якщо ми звідси виліземо — я куплю тобі пляшку найдорожчого віскі.

— Купи мені краще нові коліна, — буркнув Денис.
---

Вони вилізли аж за три квартали — у дворі напіврозваленого автосервісу. Захекані. Обдерті. Але живі.

Таксі вони зупинили майже стрибком під колеса. Водій, побачивши їхній вигляд, коли вони сіли, мовчки натиснув на газ і повіз їх в центр міста, де чекала квартира-“бункер”.

Коли двері на три замками нарешті вони закрили за свїми спинами, Денис просто впав на диван.

— Ну і день… — прохрипів він.

Максим, витираючи бруд із чола, розсміявся:

— Денчику, друже… Ми тільки що пережили кращий екшн за весь місяць!

Денис підняв брову.

— Ми мало не здохли. І ти радієш?

— Бо ми не здохли! — Максим підморгнув.

Потім він витягнув з кишені флешку.

— До речі… Я не тільки відправив матеріали нашому спонсору. Я ще зняв повний запис нашої втечі. Дрони транслювали все онлайн.

Денис повільно повернув голову.

— Ти… це все… планував?

Максим театрально вхопився за серце:

— Ну не повністю! Але… трохи.

І Денис вперше за довгий час усміхнувся по-справжньому.

Максим — не просто шалений. Він — шалений геній.
---

Та попереду стояло головне питання:

Хто замовив їхню ліквідацію?

Це не були дрібні боси. Не були навіть організатори тоталізатора.

Ні.

Це був хтось, хто боявся правди.

Хтось, хто мав владу.

Хтось, хто знав, що Денис і Максим наблизилися до найболючішої точки.

— Завтра, — тихо промовив Денис, — ми це з’ясуємо.

Максим кивнув.

— Завтра ми нанесемо удар в відповідь.

І цього разу — будемо не оборонятися.
А полювати.