Розділ 109: "Повернення з доказами"

Літак здригнувся, наче хтось невидимий схопив за фюзеляж і різко потягнув вниз. Денис стиснув ремінь безпеки так сильно, що пальці побіліли. Пластик підлокітника заскрипів, немов тестуючи його хватку.

Поруч Максим сидів, злегка відкривши рот, ніби досі додивлявся третій сон. На очі насунута — кепка, яку він накинув за хвилину після зльоту.

«Ну звісно… Ми ледве не загинули, а він спить після цього, як дитина після двох казок», — подумав Денис з легким роздратуванням,  що колега має такі міцні нерви.

За ілюмінатором колихалися хмари — сірі, насторожені, схожі на згущений туман над містом, що прокидається після гучної ночі. Київ наближався.

А з ним — проблеми.
---

Після посадки

На виході з літака вони трималися роздільно. Жодних смс, жодних дзвінків. Максим заздалегідь перестрахувався: маршрут переслав через VPN, спалив тимчасову SIM-карту ще в Варшаві.

Тому зустріч в столиці організували не в аеропорту, а в підземному паркінгу торговельного центру, де навіть камери були «випадково» вимкнуті.

Білий «Мерседес» підкотив до них безшумно, мов тінь. З нього вийшов чоловік, якому було складно визначити вік: сорок, може, сорок п’ять. Костюм — такий, що Денису стало трохи ніяково за свою потерту куртку.

— Гаразд, хлопці, дивуйте, — сказав він, навіть не вітаючись.

Максим широко посміхнувся, діставши флешку.

— Тут все. Листування, копії документів, фінансові звіти, фотографії підмін… І бонус — відео, як нас намагалися "випадково" збити бусом біля готелю.

Спонсор перестав посміхатись.

— Цінна робота. Я передам це людям, які вміють робити висновки. Ваші «технічні потреби» профінансовано?

Максим задоволено кивнув.
Денис — лише стиснув губи.

Він знав: в цьому місті добро рідко буває безкоштовним. І будь-яка допомога має ціну. Головне — щоб вона не була надто високою в сенсі моральних поступок.
---

Логово хакера

Максимова квартира давно перестала бути квартирою.

Провода звисали зі стелі, як ліани в тропічному лісі. На столі — три монітори, десять флешок, дві чашки кави, які вже встигли охолонути. В кутку блимав роутер із антеною, підсиленою шматком мідного дроту.

— Поглянь-но, брате, — промовив Максим і одним кліком відкрив нове повідомлення. — Наші друзі з тоталізатора панікують. Сервери зносять, фірми закривають. Сліди замітають швидше, ніж ми вдягаємося.

— Це добре? — Денис повільно розгойдуючись на стільці, відчуваючи втому, яка не відпускала його після польоту.

— І так, і ні. Коли вони нервують — помиляються. А їх помилки — це наш хліб.

Максим клацнув ще кілька клавіш — і на екрані вискочило нове вікно.

— О, тримай! Лист-пропозиція. Дослівно: "Від імені зацікавлених людей пропонуємо вирішити ситуацію мирно. Компенсація гарантується. Сума обговорюється. Зустріч інкогніто."

Денис підняв брови.

— Вони хочуть… нас купити?

— Ага, — кивнув Максим. — Але ж ми не такі дурні,  а головне не продажні, правда?

Денис масажував перенісся.

— Це не переговори. Це пастка. Або спроба перевірити, хто нами керує. Або — спроба набити нам морди в темному провулку.

— То що, йдемо? — Максим хитро посміхнувся.

— Ідемо, — підтвердив Денис. — Але за моїми правилами. Ніяких імпровізацій. Ніяких сюрпризів. І ти — не геройствуєш.

— Угу, угу, — Максим підняв руки. — Я кращий в світі паінька.

Денис заплющив очі.
Максим — паінька.
Це жарт року
---

Промзона

Зустріч призначили в закинутій промисловій зоні. Тут вітер свистів так, ніби йому набридло бути вітром, і він хотів стати чимось більшим.

Склади — порожні. Асфальт — потрісканий. Ліхтарі — зламані і не світять. Класика жанру.

Максим гачепив бутафорську кобуру, куплену за 200 гривень на блошиному ринку.

— Для антуражу, — пояснив він, ховаючи її під куртку. — Щоб я виглядав страшним хлопцем.

— Максиме… — Денис потер скроні. — Не роби з цього цирк.

— Я не роблю. Це — шоу!

Денис ледве стримав сміх. А потім з'явилась — нервовість.

Вони зайняли позицію на даху занедбаного складу. Звідси проглядалося все подвір’я.

— Приїхали, — прошепотів Максим.

Чорний «Ленд Крузер» плавно підкотив до воріт. З нього вийшли троє в дорогих пальтах. Люди, які звикли вирішувати питання грошей чужими руками.

Вони нервово оглядалися.

Один вже поклав руку на кишеню — там точно була зброя.

Максим вмикнув кишенькову камеру.

— Ну що, Денчику? Вступаємо в гру?

Денис повільно потягнувся до кобури.

Пальці охопило те знайоме напруження — передчуття.

Перед бурею завжди є тиша. Навіть в серці.

— Вступаємо в гру, — сказав він.

І світ навколо ніби затамував подих.