Розділ 106: Полювання розпочато

Група Дениса розбилася на три мобільні загони. Кожен отримав чітке завдання, детально розписане по хвилинах, із позначеними маршрутами входу і відходу, точками перехоплення та кодовими командами. Ніхто не міг відступити чи зволікати — сьогодні вирішувалася доля всієї багатомісячної операції.

У рації лунали короткі, уривчасті команди. Говорили стиха, без зайвих емоцій — як люди, які вже давно змирилися з тим, що кожен наступний наказ може бути останнім в їхньому житті.

> — Група "Північ" — замикаємо виїзди на трасу М-07.
— Група "Схід" — перекрити промзону та вхід в старий порт.
— Група "Центр" — супровід основних машин, чекаємо сигнал на захоплення.

Денис сидів в чорному фургоні разом з Максимом та трьома найбільш досвідченими бійцями. В руках тримав планшет з відмітками пересування ворожих авто в реальному часі. Точки мигтіли, рухалися, подекуди зупинялися — як живі, нервові організми, що відчували наближення пастки.

Він нервово постукував пальцями по підлокітнику, вслухаючись у потріскування рації й вдивляючись в карту. Серце билося швидко, але думки залишалися кристально ясними. В такі моменти він був саме собою — холодним, зібраним, майже беземоційним.

> — Де вони тепер? — коротко кинув він Максиму.

> — Змінюють маршрут, намагаються обійти патрулі. Але ми їх ведемо, — відповів той, нахилившись над екраном. — Вони нервують, це помітно.

План спрацював. Змусивши ватажків угруповання підозрювати один одного, Денис і його люди заплутали їх настільки, що ті втратили орієнтацію. Підозри, зрада, хаос — саме цього він і хотів. Риба заплуталася в тенетах.

Напруга в машині росла. Всі чекали сигналу.

На одному з перехресть група супроводу затрималася — попереду невідомий фургон перекрив дорогу. Денис одразу збагнув: це або пастка, або подарунок долі.

> — Це мусе бути наш шанс! — різко сказав він в мікрофон. — Центр, починайте операцію!

Троє чорних позашляховиків Дениса рвонули вперед і майже одночасно заблокували ворожі авто. Дверцята відкрилися, бійці вистрибнули й навели зброю.

> — З машин! Руки догори! На землю — швидко!

Кілька секунд панувала напруга, ніби сама ніч затамувала подих. Потім прозвучали два попереджувальні постріли, і це подіяло вирішально. Двері однієї з машин повільно відчинилися, потім другої. Люди піднімали руки, опускалися на коліна, не намагаючись чинити опір.

Бій був коротким. Більшість ватажків воліли здатися — вони знали, що втекти неможливо. Денис навіть не відчував задоволення. Лише холодний спокій.

> — Пакуємо їх, швидко! — наказав він.

Здавалося, основне зроблено.

Але справжня проблема тільки була попереду.
---

На іншому кінці міста інший ватажок — Гнат Корсун, людина, що не раз виходив сухим з води, з найкривавіших розбірок — намагався прорватися і діяв рішуче. Його супроводжували дві машини з добре озброєною охороною. Гнат зараз був загнаним хижаком, і це робило його вдвічі небезпечнішим.

Максим отримував тривожні зведення й похмуро бурмотів:

> — Він не здасться без бою.

> — Значить, готуємо йому пастку, — холодно відповів Денис.

Підроблена аварія була продумана до дрібниць: перекинута фура, фальшиві потерпілі, розсипане зерно — все виглядало, як реальна катастрофа. Шлях Гната був перекритий, ніби руками самої долі.

Коли його колона сповільнилася, Денисові люди пішли в атаку. Машини з обох боків виїхали з укриття, перекривши рух. Почалася запекла перестрілка. Кулі свистіли над головами, били по металу, рикошетом летіли в бік.

Денис, під прикриттям товаришів, кинувся вперед. Він хотів упіймати Гната особисто — не з помсти, а з принципу. Такі, як Корсун, не мали права зникнути безслідно.

> — Гнате! Здавайся! — крикнув він через мегафон.

У відповідь — автоматна черга. Зухвала, нахабна, сповнена ненависті та відчаю.

> — Сам обрав, — тихо промовив Денис. — Штурм!

Перестрілка тривала довше, ніж він очікував. Гнат бився, як загнаний звір, що відчуває запах власного кінця. Але навіть найхитріші хижаки гинуть від кулі або потрапляють в кайданки і за грати.

Через півгодини він лежав на землі, закутий у кайданки, зі розбитою губою, але живий. Його очі палали ненавистю, в якій змішувалася лють і страх.

> — Ви ще пошкодуєте! — кричав він. — Ви не розумієте, з ким зв'язалися!

> — Повір, ми прекрасно розуміємо, — холодно сказав Денис. — Ти просто чергова цеглина в стіні, яка падає.
---

Коли останніх затриманих вантажили в броньовані машини, небо над містом потемніло. Ліхтарі кидали довгі тіні на асфальт, і все навколо здавалося нереальним, ніби сцена з фільму, яку Денис спостерігав збоку.

Він стояв осторонь, спершись на дверку авто, і довго дивився вгору.

Перемога була відчутною, важкою, майже фізичною. Але в ній не було радості — лише коротке полегшення.

Він розумів: сьогодні вони виграли битву.

Але війна тільки почалася.

І вороги, які втратили силу, не пробачать приниження. Вони затаяться, набиратимуть сили. І знову підуть в бій.

Тільки одна думка приносила спокій: сьогодні перемогли вони.

І цього ніхто не міг у Дениса забрати.