Розділ 99: Нічне полювання

Нічний Париж був схожий на величезну пастку, що ховала в собі тисячі очей. Під крихітними прблисками вуличних ліхтарів все виглядало спотворено, мовби саме місто дивилося на них крізь густу вуаль дощу. Асфальт блищав, немов дзеркало, в якому відбивались неони, мокрі вітрини, силуети перехожих. Але для Дениса й Максима Париж цієї ночі не мав нічого романтичного — лише небезпеку, холод і страх.

Вони стояли в тіні старої кам’яної стіни, в провулку біля ресторану, де кілька годин тому зустрічалися з прокурором П’єром Бове.

> — Готовий? — прошепотів Денис, поправляючи комір плаща, щоб приховати мікрофон.

> — Так, — відповів Максим. — Але мені не подобається, що ми працюємо без підтримки. Париж — не Київ, тут свої закони і свої вовки.

Денис не відповів. В його очах було те саме напруження, яке він бачив і у Максима. Їхня гра давно вийшла за межі правил. Вони не просто виконували завдання — тепер кожен їхній крок міг стати останнім.
---

Вулиця перед рестораном здавалась порожньою. Лише вітер грався з газетами, ганяючи їх по калюжах. Десь далеко гуділи автомобілі, але тут, на Монмартрі, панувала дивна тиша.

Максим дивився на годинник. Минуло вже три години. Бове мав подати сигнал — легкий дотик до коміра чи до скроні, щоб дати зрозуміти, що “вечір завершено”. Але нічого не ставалося.

> — Щось не так, — сказав Денис тихо. — Він затримався довше, ніж ми домовлялись.

> — Може, його просто затримали друзі? — спробував припустити Максим.

> — Бове не з тих, хто забуває домовленості.

Він звузив очі, вдивляючись в вікно ресторану. Всередині залишалось кілька людей. Один з них щойно встав і вийшов — прокурор. Але його рухи були інші. Неприродні, стримані. Він ішов не як вільна людина, а як той, кого ведуть.

> — Це не він, — коротко сказав Денис. — Це пастка.

Максим напружився.

> — Тобто?

> — Він залишив ресторан без сигналу. А це означає — або його змусили, або це хтось інший дуже схожий на нього.
---

Вони рушили за ним, тримаючи дистанцію. Дощ посилився, і це грало на їхню користь. Капюшони, мокрі плащі — ідеальне прикриття для спостереження.

Бове йшов швидко, постійно озираючись. Його силует зливався з тінями. Денис ішов слідом, обережно, крок у крок. Максим прикривав з іншого боку вулиці.

Париж вночі жив своїм життям — тут і там світилися вікна, хтось сміявся в барі, а в іншому кварталі гриміла музика. Але в цьому районі — лише дощ, ліхтарі й глухий звук власних кроків.

> — Ми його втратимо, якщо піде далі, — сказав Максим через навушник.

> — Не втратимо, — коротко відповів Денис. — Я знаю, куди він іде.

Він мав рацію. У кінці вулиці стояла чорна машина без номерів. Скло затемнене, двигун працював на холостих обертах. Біля неї — двоє чоловіків у темному. Один тримав під курткою зброю.

> — Бове в грі, — прошепотів Максим. Як ми цього відразу не помітили.

> — Або він пішака, або мисливець, — відповів Денис. — Але сьогодні ми полюємо на мисливців.
---

Вони продовжили стеження, коли прокурор підійшов до машини. Той нахилився, щось сказав водієві, і в ту ж саму мить охоронець озирнувся. Їх помітили.

> — Назад! — вигукнув Денис.

Усе відбулося блискавично. Один із охоронців вихопив пістолет, але Максим випередив його, кинувши світлошумову гранату. Вулиця спалахнула білим світлом. Ударна хвиля пройшла крізь повітря, пролунали крики.

Бове кинувся тікати. Денис рвонув за ним. Вони бігли вузькими провулками, ковзаючи по мокрому асфальту. Париж мовчав, лише їхнє дихання та звук кроків розрізали ніч.

> — Зупинись, Бове! — крикнув Денис. — Ми тебе не вб’ємо!

> — Ви вже запізнилися! — почувся голос прокурора, сповнений відчаю. — Вони вже знають про вас!
---

Він звернув у темний двір, але там його чекали. Двоє — у чорному, з глушниками. Денис встиг зреагувати — два постріли, одне тіло падає в калюжу. Максим підбіг із флангу, стріляючи також в відповідь в нападників.

Короткий бій тривав менше хвилини, але залишив по собі відчуття вічності. Потім — тиша. Лише дощ бив по тілу, змішуючись із запахом пороху.

Бове лежав біля стіни, поранений в плече. Його обличчя було блідим, але очі блищали — не страхом, а чимось іншим.

> — Вони змусили мене, — хрипко промовив він. — Якщо я не зіграю свою роль — вони вб’ють мою сім’ю.

Денис опустив пістолет.

> — Ми допоможемо. Але зараз ти маєш сказати все. Інакше ці 48 годин будуть нашими останніми, які ми марнуємо на тебе.
---

Максим тим часом конфісковував документи з кишені одного з убитих. Паспорт, телефон, посвідчення приватної охоронної компанії — фіктивне. Але на екрані телефона він побачив повідомлення:
“Операція «Чисте небо». Бове підтвердив зустріч із об’єктами. Ліквідувати після 00:00.”

Максим підняв очі:

> — Вони нас заманили. Ми — об’єкти.

Денис зціпив зуби.

> — Значить, гра продовжується. Але тепер вони полюють на нас а не на прокурора.

Він глянув вгору — на тьмяне світло, що пробивалося крізь дощову імлу. Париж мовчав. Місто спостерігало, як двоє чужинців крок за кроком підходили до тієї межі, де вже не було правди й брехні — лише виживання. Але правда для них була все одно важливіша.
---

Тієї ночі вони зникли з вулиць. Без сліду.
Лише на камерах спостереження лишилися розмиті кадри двох фігур, що тікали в темряву.
І для тих, хто знав їх справжні імена, стало ясно:
“Нічне полювання” тільки почалося.