Розділ 98: Небезпечна зустріч

Париж був похмурий і непривітний того вечора. Сіре небо обвисло низько над дахами, дрібний дощ створював рівномірний шурхіт по бруківці й змушував людей ховати обличчя в коміри. Ідеальні умови для тих, хто не хоче привертати до себе зайвої уваги — і саме за такими умовами Денис і Максим рухалися вузькими вуличками Монмартру.

Вони йшли мовчки, у цивільному, вбрані так, щоб не вирізнятися серед туристів та митців. Денис взяв на себе образ звичайного перехожого: шарф до очей, каптур на голові, погляд, що спокійно ковзає то на фасади, то на людей навколо. Максим, трохи позаду, тримався так, щоб мати змогу бачити підходи й водночас не привертати до себе уваги — він тільки тримав в руці маленький портативний рекордер та мав приховану камеру під лацканом куртки.

— План простий, — бурмотів Денис, поки вони підіймалися до ресторану, що стояв на кутку вузенької вулиці. — Я заходжу й сідаю за бар. Ти прикриваєш з вулиці. Якщо щось піде не так — сигнал "код червоний". Ти його знаєш.

— Прийняв, — коротко відповів Максим і, не зупиняючись, ще раз перевірив кнопку на пристрої: один натиск — запис, два — трекер, три — виклик. Камера під лацканом блиснула зовсім непомітно.

Ресторан був невеликим, з дерев’яними столами й тонким запахом вина, сиру й свіжого хліба. Він мав ту саму інтимну атмосферу, що притягує людей, які хочуть сховатися від міської метушні. Вечірні відвідувачі розмовляли пошепки; лампи створювали м’яке світло, яке ковзало по бокалам. П’єр Бове сидів в кутку в компанії двох давніх друзів — один із них, сутулий і трохи нервовий, час від часу кидав погляди в бік дверей.

Денис зайшов так, ніби прийшов на вечерю сам, і сів за баром, де було зручніше контролювати кімнату. Він замовив каву і відверто дивився в бік прокурора, прикидаючи момент для звернення. Максим обрав позицію напроти вікна, в тіньовій частині кафе на фоні музикантів — у разі потреби його видно було б лише як силует.

Через кілька хвилин, коли один із супутників Бове вийшов на вулицю, Денис встав і, не роблячи зайвих сенсаційних рухів, підійшов до столика. Його голос був тихим, без натяку страх, але з ноткою виваженої серйозності.

— Месьє Бове? — звернувся він французькою, яка звучала з невеликим східноєвропейським відтінком.

П'єр підняв брови, в його очах промайнула ознака роздратування. Він звик до уваги, але не до анонімних "доброзичливців".

— Ви хто? — коротко запитав прокурор. Його друг повернувся вчасно і кинув пильний погляд.

— Ваше життя в небезпеці, — відповів Денис. — У мене є інформація. Але в мене лиш тридцять секунд. Можете вийти зі мною?

П'єр не відповів одразу. Він поглянув на друзів, ті кинули між собою швидкі знаки — похмурі, але не панічні. Потім прокурор зробив крок і, під приводом вийти покурити, вийшов разом із Денисом навмисно тримаючи сигару в зубах.

На вулиці дощ робив приглушував звуки. Люди поспішали, аксесуари блищали під краплями. Денис відвів П'єра трохи вбік, де не було прямого виду з вікон кафе. Там, під патіо-ліхтарем, він промовив швидко і стисло.

— Є замовлення на ваше вбивство, — сказав він. — Люди, яких ви вважаєте партнерами, можуть бути лише ширмою. Вони готують "інцидент", який виглядатиме як нещасний випадок. У вас є шість годин, щоб зникнути. Або допоможіть нам вийти на тих, хто платить за вашу смерть.

П'єр слухав, стискаючи губи. Йому не властиво панікувати, але в всьому його тілі відчувалася напруга — людина, що все життя займалася з’ясовуванням правди і вирішувала долі людей, раптом опинилася в ролі жертви. Він оглянув вулицю, ніби шукаючи слідів підтвердження своїх думок.

— Це серйозно? — прошептав він. — Хто вам це сказав?

Денис не став розкривати деталі; занадто ризиковано. Він дістав із внутрішньої кишені конверт, що нагадував листівку від адвоката, і підсунув її так під руку П'єра, щоб той побачив лише зовнішність — підпис, штамп, метанапис, який мав імітувати вказівку.

— Ми не можемо діяти через поліцію, — сказав Денис. — Це має виглядати так, ніби ви вже в курсі. Ми можемо допомогти вам вийти на тих, хто дає накази стосовно вашого вбивства, і зафіксувати все на запис. Але нам потрібна ваша співпраця. Ви погоджуєтесь?

П'єр подивився в очі Денису довше, ніж варто було б. Тут не було не до жартів чи дипломатичних ухилів. Це було питання про його життя. Нарешті він кивнув.

— Добре. Але за однієї умови: якщо ви граєте зі мною, тоді я граю з вами. Ніяких таємних від мене дій, рішень стосовно мене за моєю спиною, ніяких сюрпризів. І якщо я виявлю, що це пастка... — він замовк, і на його обличчі проскочив холодний блиск побоювання.

— Ніяких пасток, — відповів Денис спокійно. — Ми працюємо відкрито для вас — але приховано від загалу. Ви слухаєте інструкції, ми фіксуємо і кожен професійно виконує свою справу. Після цього — точка. Ми розкриємо, хто стоїть за замовленням.

П'єр забрав лист із легким тремтінням пальців і заглянув в нього, наче перевіряючи, чи не підсунуто йому якийсь фальшивий документ. Він зателефонував комусь, сказавши кілька слів французькою, після чого повернувся до Дениса.

— Маю кілька людей, — промовив він тихо. — Але також я не можу просто зникнути навіть на кілька годин. У мене є слухання завтра вранці — без цього моя кар’єра буде зруйнована. Тому ми мусимо діяти хитро. Пропонуй свій план, звернувся він до Дениса.

— Ми організуємо фіктивну поїздку, — відповів Денис. — Підготуємо вам показову зустріч у медичному центрі за погодженням з вашою секретаркою. Ви вийдете зараз з ресторану в супроводі "журналістів", підете в авто, ми зафіксуємо контакти та розмови. Ті самі "журналісти" — наші люди. Вони прикинуться неначе беруть у вас інтерв'ю, а насправді захистять ваше життя . Паралельно ми встановимо записуючі пристрої в вашому авто і в кабінеті. Якщо хтось буде встановлювати вибухові пристрої — ми це матимемо бачити і знешкоджувати.

П'єр задумався. Його рука нерухомо лежала на кишені. Краплі дощу стукали по капюшону, наче рахували час.