Розділ 96: Маєток Бастьяна

Ранок в Парижі був сірим і тривожним.

Низькі хмари, важкі, як свинець, нависли над дахами міста. Дощ не йшов, але повітря було вологим і липким, наче сама природа відчувала небезпеку, яка сьогодні чекала на Дениса й Максима.

Місто жило звичним ритмом: кав’ярні відкривали двері, пахло свіжою випічкою, а на вулицях спішили на роботу офісні працівники. Лише вони двоє, стоячи біля вікна свого готельного номера, готувались і знали, що цей день може стати останнім в житті.

— Ти певен, що нас не вирахували? — тихо запитав Максим, перевіряючи свій мікрофон.

— Поки що — ні, — відповів Денис, вдивляючись в двір. — Але люди Бастьяна не помиляються за звичай. Якщо хоч один рух буде не за нашим сценарієм — нас поховають десь у французькому лісі.

Максим усміхнувся зкуто:
— Гарна перспектива для ранку, перед цілим днем.

Денис лише кинув короткий погляд. Без емоцій. Їх чекав день, коли помилка дорівнювала смерті.
---

О восьмій ранку за ними приїхала чорна Tesla Model X.

Автомобіль приковзнув до готелю тихо, як хижак. Водій — кремезний чоловік із густою бородою — навіть не представився. Вийшов, відчинив дверцята й мовчки кивнув.

> — Відчуваєш? — прошепотів Максим, сідаючи поруч із Денисом. — Повітря наче наелектризоване.

> — Так. Сьогодні кожен рух має бути вивірений до міліметра, — відповів Денис. — Вони перевірять нас до кісток і навіть глибше.

Дверцята зачинилися, і салон заповнила глуха тиша, порушувана лише м’яким гулом електродвигуна.
---

Вони їхали майже годину. Париж поступово залишився позаду — вузькі вулиці змінилися передмістями, потім полями, виноградниками, а далі — лісами.

Нарешті, серед пагорбів, виросла огорожа. Висока, з колючим дротом і камерами спостереження через кожні двадцять метрів.

За нею — маєток Бастьяна.

Це був не просто будинок. Це була фортеця: потужні стіни, охорона з автоматами, електронна система контролю. Навіть повітря здавалося контрольованим.

Ворота відкрилися з металевим скреготом.

Двоє озброєних охоронців підійшли до авто. Обличчя — без емоцій, рухи — точні.

> — Документи, — коротко кинули французькою.

Після перевірки їх обшукали. Ретельно. Навіть годинники й ремені зняли.

Однак головні пристрої — мікрорекордери, сенсори та трекер у підошвах — були заховані настільки майстерно, що охорона нічого не знайшла.

> — Ви чисті. Йдіть за мною, — кинув один із них, певно старший.
---

Всередині маєтку — холодна розкіш.

Мармурові сходи, килими з орнаментом, позолота, антикварні меблі. Але ця краса не тішила око. Вона, як і господар, випромінювала владу й страх.

На стінах — картини з полюваннями, лицарями, битвами. І все це здавалося символічним: тут жив хижак, який полював на людей.

Вони пройшли через кілька залів і зупинилися перед величезними дубовими дверима. Охоронець постукав і, почувши "Entrez", відчинив.
---

За столом із червоного дерева сидів Робер Бастьян.

Літній чоловік із сивиною, в бездоганному костюмі. Але його очі... в них горів холодний інтелект і звичка віддавати накази, що вирішують долі.

> — Месьє Денис, — промовив він французькою, майже без акценту. — Мене переконали, що ви людина серйозна. Але я не звик вірити на слово.

Він вивчав Дениса так, ніби бачив його наскрізь.

> — Скажіть мені, чого саме ви хочете?

Денис зробив ковток повітря, обрав маску "жадібного інвестора" й відповів спокійно:

> — Мені потрібні стабільні активи. Казино, клуби, скачки. Те, що приносить гроші, незалежно від політики.

На обличчі Бастьяна з’явилася тінь усмішки.

> — Ви правильно мислите. Тут гроші — єдина ідеологія. Але щоб увійти в гру, потрібна довіра. А довіра має ціну.

Він натиснув кнопку на столі.

З-за дверей увійшов чоловік — середнього віку, у темному костюмі. В руках — два конверти.

> — Це тест, — промовив Бастьян. — Невелика допомога для наших партнерів у Ліллі. Є один прокурор, який надто активно цікавиться нашими справами. Пора нагадати йому, що світ небезпечний.

Конверт ліг на стіл перед Денисом.

Він розкрив його. Всередині — фото чоловіка середніх років, у мантії судового працівника, і коротка записка:
“Прокурор П'єр Бове. Занадто багато ставить питань. Зупиніть його.”

Максим відчув, як напружується щелепа. Його пальці стиснулися в кулак під столом.

> — І ви хочете, щоб ми... — почав Денис, але Бастьян зупинив його подальшу мову рухом руки.

> — Не треба питань. Результат — ось що важливо. Маєте 48 годин. Потім ми або друзі, або вороги.

Його голос не підвищувався, але кожне слово було як вирок.
---

Вони вийшли з маєтку, знову пройшли перевірку, сіли в машину.

Тиша тривала, доки не зникли за межами маєтку.

Максим першим порушив мовчанку:

> — Денисе, це пастка. Вони перевіряють, хто ми є насправді.

> — Знаю, — відповів той. — І ми дамо їм те, чого вони не очікують.

> — Ти хочеш...?

> — Так, — перебив він. — Ми не будемо їх виконавцями. Ми зловимо їх на гарячому.

Він дивився у вікно, де за лісом ховалася тінь маєтку, й думав про одне:
через сорок вісім годин або їхні імена будуть у заголовках як герої, або їх знайдуть лише за сигналом захованного на ньому пристроя маячка індефікатора.

Максим кивнув.

> — Отже, гра почалася.

> — І ставки — найвищі.

Вони рушили далі в цій грі, знаючи, що з цього моменту дороги назад вже немає.