Розділ 95: Париж під прикриттям

Вночі літак приземлився в аеропорту Шарля де Голля. Париж спав, але його вогні світилися, мов безліч очей, що спостерігали за кожним, хто прибував сюди. Денис дивився в вікно літака й відчував, як в грудях піднімається знайоме відчуття — холодна рішучість. Вони прибули не як туристи, не як бізнесмени, а як мисливці, що входять в лігво звіра.

Максим сидів поруч, мовчазний, занурений в думки. Його ноутбук вже містив фальшиві документи, акаунти й досьє, створені спеціально для прикриття. Вони не мали права не на одну помилку, тому що другої нагоди вже не буде.

> — Пам’ятай, — тихо сказав Денис, коли вони проходили митницю, — тут не просто мова іде про гроші. Це павутина, яка є основою їх діяльності. Тому кожен наш крок буде в них неначе під мікроскопом.

> — Розумію, — відповів Максим. — Але коли павутина натягається — хтось в ній обов’язково застрягає. Тому і потрібні додаткові варіанти і запобіжні заходи, які ми розробили.
---

Вони обрали легенду, відшліфовану до дрібниць.
Денис — бізнесмен зі Східної Європи, що прагне інвестувати в нерухомість і казино, шукаючи шляхи обійти санкційні і податкові обмеження.
Максим — його радник, фахівець із цифрової безпеки та кіберзахисту, який займається перевіркою партнерів і забезпечує “чистоту” угод.

Їхня історія виглядала настільки переконливою, що навіть французька прикордонниця, гортаючи їхні паспорти, кинула короткий, поважний погляд — “заможні люди, все зрозуміло”.
---

В залі прибуття їх зустрів худорлявий француз років сорока, у темному пальті, з нервовими рухами.
— Луї Делакруа, — представився він, стискаючи руку Денису.
Його очі бігали, а долоня була волога. Він був людина, яка живе між страхом і грошима.

> — Ви маєте розуміти, — прошепотів він, коли вони сіли в авто, — тут все не так просто. Робер не зустрічається з ким попало. Спершу вас перевірять.

> — Нехай перевіряють, — спокійно відповів Денис, вдивляючись в вогні нічного Парижа. — У нас немає чого приховувати. Ми також будемо перевіряти.

> — Я б не був таким впевненим, — зітхнув Луї. — В цьому місті довіра коштує дорожче за золото, тому і перевірка буде відповідна.
---

Вони оселилися в готелі “Le Royal Élysée”, розташованому за кілька кроків від Тріумфальної арки. Номери — розкішні, з видом на Єлисейські Поля. Костюми від кутюр, годинники, орендований Bentley — усе мало створювати образ людей, що живуть в верхівці бізнесу. Слава Богу ліміт їх фінансування по інтерполу це дозволяв у разі звітності.

> — Знаєш, — пробурмотів Максим, поправляючи краватку, — ці костюми незручно носяться, але в них легше брехати.

> — Ми не брешемо, — холодно відповів Денис. — Ми просто граємо за їхніми правилами. Але ми не такі, як вони.
---

Вже наступного вечора Луї влаштував зустріч. Приватний клуб “L’Obsidienne” ховався за фасадом старовинного будинка. За вхідними дверима — інший світ: кришталь, червоне світло, стійкий аромат дорогих сигар і шампанського. Сотні очей, що дивилися насторожено й оцінювали.

За барною стійкою стояв Жак Море, “довірена особа” Робера Бастьяна. Людина з обличчям дипломата і поглядом хижака.

> — Месьє, — привітався Жак, уважно дивлячись на Дениса. — В нашому колі не місце випадковим людям. Щоб співпрацювати, треба довести свою серйозність і спроможність.

> — Я не приїхав сюди на екскурсію, — різко відповів Денис. — У мене двадцять мільйонів євро, і вони шукають тих, хто змусить їх працювати. Ви маєте змогу це забезпечити?

Жак підняв брову, усміхнувся — і вперше оцінив співрозмовника не як жертву, а як рівного.

> — Можливо. Але Робер має одну звичку — він не любить сюрпризів. Вам доведеться пройти невелику перевірку.

> — Я не коп, якщо ти про це, — Денис спокійно зробив ковток віскі. — Мені байдуже, що робите ви, поки мої гроші ростуть. Я не втручаючись в вашу діяльність, лише я мушу контролювати, як працюють мої гроші і чи вони дійсно приносять прибуток.
---

Їх запросили на “перевірку” — гру в закритому казино, де ставки сягали десятків тисяч євро.
Максим, який заздалегідь вивчив манери гравців і систему ставок, поводився ідеально: впевненість, легка посмішка, контроль над емоціями. Денис також, підтримував цю роль — мовчазний, холодний, із поглядом хижака, який оцінює не карти, а людей навколо.

Гра тривала кілька годин. За цей час вони вже знали, хто за ким спостерігає, де стоять охоронці, де камери, і хто серед гостей працює саме на Бастьяна.

До півночі їх офіційно “визнали своїми”.
Жак потиснув Денису руку і промовив:

> — Робер готовий зустрітися. Але не тут. У заміському маєтку, завтра ввечері. І, повірте, вам краще підготуватися, стосовно інвестицій.
---

Повернувшись до готелю, Денис і Максим одразу сіли за стіл. На ноутбуці світилися схеми, маршрути, номери автомобілів.

> — Якщо все піде не так, нас можуть прибрати без шуму, — сказав Максим, не відриваючись від екрана.

> — Тому ми маємо бути на крок попереду, — відповів Денис. — Завтра ми не просто підемо на зустріч. Ми підемо на полювання.

Вони перевірили обладнання:

приховані диктофони,

мініатюрні камери в запонках і окулярах,

аварійні трекери в взутті та кишенях.

Максим обережно перевірив зв’язок із Томашем Новаком — той мав координувати їх із Праги, тримаючи зв’язок через зашифрований канал.

> — Будь готовий, що назад ми можемо вже не повернутися, — попередив Денис.

> — Я завжди готовий, — відповів Максим. Його голос був спокійний, але в очах блиснув холодний вогонь.
---

Ніч у Парижі тягнулася повільно. Десь внизу гуділи авто, за стіною сміялися п’яні туристи. А вони сиділи в темряві, переглядаючи плани, мов перед штурмом.

В цей момент Денис зрозумів: завтра все може змінитися. Або вони виведуть мережу на чисту воду — або самі стануть ще одним зниклим досьє в архівах європейських спецслужб.