Розділ 82: Скачки на крові

На околиці Києва, серед полів і старих дач, де ще недавно паслися коні місцевих фермерів, тепер стояв величезний ангар. Ззовні — звичайна ферма, але під неоновими прожекторами приховувався один із найбільш закритих клубів в Україні. Тут проходили нелегальні кінні перегони, де ставки сягали мільйонів.

Денис стояв біля старого «Ланоса» і переглядав тонку папку, яку щойно отримав від оперативників. Всередині — фотографії: переповнені трибуни, елітні авто, шампанське, дорогі костюми й сукні. На перший погляд — світ гламурних розваг. Але Денис бачив за цими посмішками кров і страждання.

Коней морили голодом для «загартування», іноді били, щоб ті ставали агресивнішими. Жокеїв змушували виступати під загрозою фізичної розправи. Усе купувалося — місця, перемоги, навіть поразки. А коли хтось намагався сказати правду, вони або зникали, або їх знаходили в річці.

Максим поправив потерту шкіряну куртку й насунув на очі ковбойський капелюх. Його зовнішній вигляд ідеально вписувався в атмосферу цього «свята азарту».

> — Сподіваюсь, тебе не впізнають, — тихо сказав Денис, вдивляючись в натовп.

> — У гіршому випадку скажу, що я з Житомира, — усміхнувся Максим. — Там таких, як я, вистачає.

Їхній план був простий: Максим мав проникнути всередину, перевірити ставки, передати Денису сигнал. Все решта — справа хвилин. Але Денис знав: подібні операції ніколи не йдуть за планом.
---

На трибунах кипіла і турбувалась «еліта». Банкіри, депутати, митники, бізнесмени — всі, хто звик купувати не лише розваги, а й совість. Повітря гуділо від гулу двигунів, сміху, ставок і запаху дорогих парфумів, змішаного з потом тварин. Кур’єри з конвертами снували між рядами, приймаючи ставки.

На сцені стояв ведучий в білому костюмі, кричав в мікрофон:

> — Наступний забіг — “Золота підкова”! Ставки закриваються через п’ять хвилин!

Публіка ревіла. Хтось програвав десятки тисяч доларів — і сміявся. Інші вигравали й заливали шампанське просто в шоломи жокеїв і пили.

Денис пройшов повз головну контору ставок. Всередині — кремезний чоловік в спортивній куртці з емблемою коня. На столі — ноутбук, пістолет і купи готівки. Його очі — холодні, як лід.

> — Це він, — прошепотів Максим в навушник. — “Філарет”. Головний організатор.

Денис стисло відповів:

> — Підтверджено. Готуйся.

Усередині все закипіло. Кожен агент знав свій сектор. На полі чекали спецпризначенці, готові в будь-який момент увірватися.
---

Коли останній кінь вирвався вперед, а натовп вибухнув ревом, Денис дав сигнал.

З усіх боків — чорна хвиля: шоломи, бронежилети, зброя напоготові.

> — Поліція! Руки вгору!

Крики, паніка, хаос. Люди, що ще хвилину тому сміялися, тепер бігли, кидаючи гроші, келихи, телефони. Один банкір намагався втекти через паркан — і потрапив прямо під ноги службового пса, який його спинив.

Дрони зависли над полем, освітлюючи все яскравими прожекторами.

“Філарета” скрутили першим. Він виривався, лаявся, обіцяв “знайти всіх” після звільнення.

> — Я маю дах! Ви навіть не уявляєте, з ким зв’язалися!

Денис спокійно застібнув на ньому наручники.

> — Передасте своєму “даху”, що йому теж варто готуватися.
---

Після арешту почалася справжня робота. У трейлерах знайшли виснажених коней — кістки під шкірою, злякані очі. Один ледве стояв. У підсобках — десяток чоловіків і жінок, яких силоміць утримували як працівників. Дехто мав сліди побоїв.

Максим виніс з головного штабу ноутбук і кілька флешок. Його обличчя світилося перемогою.

> — Тут все, — сказав він. — Повний список клієнтів, ставки, чорна бухгалтерія. І ось… дивись.

На екрані — фото. Кілька відомих політиків, в компанії “Філарета”, стоять на фоні конюшні, тримаючи келихи шампанського. Один з них — чинний депутат. Інший — радник міністра.

Денис зітхнув.

> — Від цього запаху буде важко відмитися.

> — Ти про політиків? — спитав Максим.

> — І про нас теж, — відповів Денис. — Бо коли торкаєшся цього бруду — він завжди лишає слід.
---

До ранку територія була повністю зачищена. Коней вивезли до притулку на фермі, постраждалих доправили до лікарень. Все виглядало, наче тиша після бурі.

Денис стояв біля узбіччя й дивився, як машини з затриманими поволі виїжджають.

> — Справжні скачки ще попереду, — тихо сказав він.

> — У великому місті? — перепитав Максим.

> — У серцях людей, — відповів Денис. — Там, де жадоба й безкарність біжать поруч з визначенням покарання.

Максим мовчав. Десь у полі іржали коні, відчуваючи волю і нарешті ситість. Над полем підіймався світанок. Червоні промені сонця розливались по розтоптаних доріжках, ніби хтось малював на землі кров’ю.

Денис глянув на це й прошепотів:

> — Скачки на крові закінчились. Але чи вистачить нам сил зупинити тих, хто робить ставки на людське життя?

Максим поклав руку йому на плече.

> — Якщо не ми, то хто?

І вони пішли мовчки. Позаду залишались уламки ще одного злочинного “раю”, а попереду — новий бій. Бо Київ умів приховувати свої гріхи, але не від тих, хто шукає правду.