Розділ 80: Дійсні ляльководи

Відчуття тиску було майже фізичним.
Кабінет Дениса вже давно не нагадував звичний службовий простір: тепер це радше аналітичний центр спецслужби, де кожен сантиметр стіни мав своє значення. Карти, схеми, фотографії — все це жило своїм життям, пов’язане червоними й синіми нитками, що простягались від брудних підворіть Подолу до доглянутих вілл у Конча-Заспі. Кожна нитка — доля людини, кожна шпилька — мить, яка може змінити життя.

Максим мовчки розкладав нові матеріали на столі. Увесь простір наповнився запахом кави, гумового аромату від картриджів принтера й питної води, що стояла в пластиковій пляшці. Він відкладав по одній папці, ніби викладав пазл, що нарешті складався в дещо більший образ.

— Дивись, — сказав він, подаючи Денису ще одну товсту папку. — Це нові дані з наших перевірок офіційних бізнесів. І те, що ми знайшли, гірше, ніж я думав.

Денис узяв папку й повільно розгорнув її. Погляд зачепився за знайоме ім’я — Коваль Костянтин Іванович. Сторінки були заповнені накладними, виписками з рахунків, договорами оренди. Все офіційно — і, разом з тим, штучно.

— Власник трьох ресторанів, одного готелю і кількох «кафе-барів» в центрі, — продовжив Максим. — Офіційно. А неофіційно — його люди тримають на гачку близько двадцяти підпільних казино. Через підставні фірми орендують підвали, склади, частини стадіонів.

— І «пральня» для чорного кешу, — похмуро додав Денис. — Скільки туди йде щомісяця?

— Мінімум півтора мільйона доларів через Київ тільки, — відповів Максим. — І це консервативна оцінка. Далі — міжнародні перекази, офшори, криптовалютні гаманці. Вони вміють ховатися.

Денис перевернув сторінки. Інше ім’я випливало на очі: Андрій Сергійович Малюк. Пара фотографій із скакуном, білети на скачки, договори спонсорства.

— Федерація кінного спорту. Скачки. Багаті клієнти, великі ставки... — Максим показав кілька роздруківок розписів із коефіцієнтами. — Під виглядом офіційних заходів відбувалися інші «перегони». На справжніх скакунах гнали підставлених фаворитів і валили потрібних вершників. Ставки через закриті канали доходили до десятків мільйонів євро.

Денис відчував, як під шкірою набирає силу огида — не до грошей, а до людей, які це покривають, використовують і продають. Це був механізм, що живився чужим горем і страхом.

На останній сторінці лежала фотокартка жінки років п’ятдесяти: стрижена зачіска, стримана усмішка, коштовності. Віра Дмитрівна Чайка. Колишня міністерка — у кількох рядках офіційної біографії. Однак подальші документи розкривали набагато темнішу суть.

— Офіційно — власниця арт-центру і продюсерської компанії. Неофіційно — мадам елітного борделю, — сказав Максим. — Вербують дівчат з України та сусідніх країн під виглядом «стажування у театрі». Потім — «робота» для високого товариства. Люди, які потрапили туди, — фактично товар.

Тиша зависла так густо, що Денис почув, як на вулиці десь посвітив гальмами автобус. Він підвівся й підійшов до карти, вколов шпильками фотографії на місця, відчуваючи, як нитки живуть — наче люди, що тягнуть за собою інші життя.

— Коваль. Малюк. Чайка. — промовив він тихо. — Тільки три обличчя. Але за ними тінь справжніх власників гри.

Максим кивнув і відкрив наступну теку: виписки міжнародних переказів, реєстраційні документи фірм, квитки на рейси. — Є кілька зачіпок. Переводи через Чехію, зайво активні рахунки в Естонії, і один із головних — часті поїздки в Франкфурт. — Він витягнув мапу Європи і вказав пальцем. — Хто знає, можливо, там і знаходиться хтось із їхнього «верхнього ешелону».

Денис взяв маркер і жирно провів лінію від Києва через Прагу до Франкфурта. Вони дивились на карту як на нову мапу бою, де кожна лінія означала не просто відстань, а крок у напрямку правди.

— Наступний крок — одночасний удар, — сказав він. — Казино — в Києві, скачки — під виглядом міжнародних змагань, проституція — по ланцюгу. Б’ємо скрізь, щоб їм не було куди сховатися.

— Але якщо вони відчують шум… — почав Максим.

— Ні галасу, — перебив Денис. — Тихо і швидко. Якщо піднімемо шум, вони закриють всі двері, розчиняться в офшорах і коридорах влади. Ми маємо працювати, як хірург: один точний розріз — і система спалахує.

Вони почали деталізувати план: розбивка оперативних груп, погодження з прокуратурою й міжнародними партнерами, підготовка підставних облич і незаконного вигляду документів, синхронні ордери на обшук, підготовка безпечних місць для свідків і жертв. Денис наказав організувати фон для підставних компаній, щоб створити реальний бізнес-обгорт — адвокати, рахунки, фіктивні працівники. Максим готував списки людей, що можуть допомогти: надійні слідчі, люди з прикриттям у охоронних структурах, дві дівчини, які погодилися свідчити під охороною.

— Ми б’ємо одночасно, — повторив Денис, — але так, щоб кожна група знала не більше, ніж необхідно. Ні зайвої інформації, ніяких записів на телефонах. Ми втратимо агента, якщо дозволимо інформації витекти.

План був ризикований не лише через складність, а й через людей, які могли постраждати. Денис подумав про тих, хто ховався в темряві — дівчат, що потрапили у «програми», про вершників, зламаних в один день, кар’єри, про сім’ї, чиї будинки виявилися заставними для відмивання. Він відчув, як в грудях піднімається визначення відповідальності, що важить більше за амбіції чи кар’єру.

— Ми не просто ловимо злочинців, — сказав він тихо. — Ми повертаємо людям життя. І якщо для цього доведеться обірвати кілька ниток, тобто, піти на загибель кількох злочинів — ми це зробимо.

Максим посміхнувся криво, але в очах було видно рішучість. — Буде зроблено, шефе. — І він вже тримав в руці список людей, які вийдуть на нічні рейди, готові робити свою справу тихо й без жалю.

Денис ще раз глянув на карту. Здавалося, що нитки на ній стали твердшими — не просто відбитками минулого, а указівниками на майбутнє. Він відчув холодок поблизу шиї — телефон у кишені подав легкий вібросигнал.