Розділ 79: Кріт у системі

У кабінеті Дениса панувала гнітюча тиша.
Навіть лампа над столом тьмяно миготіла, додаючи приміщенню відчуття задухи.
Єдиними звуками були тихе гудіння системного блоку та клацання миші, якою Максим прокручував базу контактів внутрішніх працівників.

> — Хтось передає інформацію. Це точно, — сказав він, не відриваючи очей від екрана. — Ми втратили надто багато шансів. І кожного разу — дивна випадковість.

Денис стояв біля вікна, втупившись у нічне місто. Вогні внизу виглядали спокійними, мирними, але він знав — це лише ілюзія. Там, під цим світлом, хтось спостерігав, слухав і чекав, поки вони зроблять черговий крок.

> — Так, — тихо погодився він. — Система гнила зсередини. Але тепер ми маємо знайти той уламок, що тримає все це зло разом.

Було складено список.
Одинадцять прізвищ — оперативники, аналітики, технічний персонал.
Кожен мав допуск до даних про операції, але всі проходили внутрішню перевірку.
І все одно, витоки продовжувалися.

Максим натиснув клавішу Enter — і база закрилася.

> — Якщо не знайдемо його зараз, — сказав він, — все розвалиться.
— Знайдемо, — відповів Денис. — Але не через звичні методи.

Він зробив кілька кроків до дошки з фото і схемами.

> — Нам потрібен контрольний маневр. Ми запустимо фальшиву операцію. Повну легенду — із документами, планом, навіть кодовими назвами. І подивимось, куди полетить інформація.

Максим усміхнувся — коротко, без радості.

> — А якщо кріт зрозуміє, що це пастка?
— Тоді він вийде з гри сам. Бо ті, хто стоїть за ним, не пробачають провалів.
---

Наступного ранку, в залі для оперативних нарад, Денис оголосив про “нову справу”.
Йшлося про нібито затримання кур’єра, який мав передати документи за кордон.
Операцію оголосили як “цілком таємну”, з обмеженим доступом.
Усі одинадцятеро отримали частину інформації — рівно стільки, щоб виглядало переконливо. Але інформація, яку отримав кожен відрізнялась, для кожного своєю особистістю по якій і можна було виявити зрадника.

> — Справжньої операції не буде, — сказав Денис після наради, коли в кабінеті залишились лише він і Максим. — Але дані ми введемо в систему, щоб усе виглядало офіційно. Програма штучного інтелекта виявить зрадника.

Максим перевірив журнали доступу, зашифрував файли і залишив на сервері фіктивний слід.
Тепер залишалося чекати.

Минуло три дні.
На третій — система спрацювала.
---

> — Є! — вигукнув Максим, вриваючись у кабінет. — Подивись сюди!

На екрані монітора — відео з аеропорту.
Чоловік із валізою проходив крізь рамку безпеки. Його зупинили охоронці приватної компанії, пов’язаної з одним із фігурантів попередніх справ.

> — Наш “кур’єр”, — сказав Максим. — І дивись, хто передав інформацію.

Відео змінилося.
Обличчя.
Майор внутрішньої безпеки — ветеран, який працював у системі понад двадцять років.
Той самий, хто ще вчора жартував у їхньому кабінеті, приносив каву і пропонував допомогу з аналізом справ.

Його затримали того ж вечора.
Коли його привели до кабінету, він виглядав спокійним, навіть упевненим в собі.
Сів у крісло, схрестив руки й посміхнувся.

> — Ви навіть не уявляєте, хто стоїть за всім цим, — сказав він тихим голосом.
— Уявлю, — холодно відповів Денис. — І я вже йду до них.

Майор лише знизав плечима.

> — Ви не дійдете. Ви вже там, просто не помітили, як стали частиною гри.

Ці слова зависли в повітрі, наче отрута.
---

Після допиту Денис сидів сам.
Запис допиту ще раз прокрутив в голові, зупиняючись на кожній інтонації.
Кожне слово здавалося ключем до більшої картини, але жодне не відкривало двері.

> — Він лише ланка, — підсумував Максим, заходячи до кабінету. — Його завдання було просте — передавати дані, відволікати, підміняти файли, плутати наші напрямки. Але він не приймав рішень. Він виконавець.

Денис кивнув.

> — Значить, хтось зверху керував ним. Той, кого ми бачили на відео. “Сірий кардинал”.
— І він усе ще недосяжний, — додав Максим.

Вони стояли біля дошки, де червоними нитками були з’єднані десятки об’єктів і прізвищ.
Карта нагадувала павутину — густу, заплутану, де кожна нитка вела до нової.

> — Дивись, — Максим провів пальцем від фото генерала до зображення власника телекомунікаційної компанії. — Усі вони сходяться ось тут.
— На адвокаті, — завершив Денис. — Той, хто вів переговори. Той, хто зникає, коли його шукають.

Він на мить замислився.

> — Ми на правильному шляху.

> — Але тепер вони знатимуть, що ми близько, — відповів Денис. — І це значить, що буде гаряче.

Максим поглянув на нього пильно:

> — Ти готовий до цього?

> — Не питання в готовності, — сказав Денис. — Питання — в вірі. Бо якщо ми не віримо, що можемо змінити цю систему, то вона вже перемогла.
---

Пізно вночі він вийшов на дах будівлі.
Місто шуміло десь унизу, миготіло неоном, але Денис дивився вище — на темне небо, де крізь хмари пробивались поодинокі зірки.

Вітер розвівав пальто, і він подумав:
Серед цих вогнів, серед цих людей — скільки таких самих, хто колись вірив у справедливість, а потім зламався?

Він не мав права зламатися.
Тепер — ні.

Телефон у кишені завібрував.
Повідомлення від Максима:

> “Знайшов слід. Завтра покажу. Готуйся. Це початок великої гри.”

Денис зітхнув і вимкнув екран.
Так, гра тільки починалась. Але тепер правила встановлюватимуть вони.