Розділ 78: Ляльководи

Список, який склав Максим, вражав навіть Дениса, який, здавалося, уже бачив усе.
Він містив імена людей, що роками залишались поза будь-якими підозрами — шановані бізнесмени, колишні міністри, засновники благодійних фондів і спонсори спортивних федерацій. Декого з них Денис особисто бачив на офіційних заходах, де ті роздавали посмішки й обіцянки, прикриваючись патріотичними гаслами. Але за фасадом успіху ховалася тіньова імперія, вибудувана з брехні, страху і грошей.

І всі ці люди були лише ниточками в руках кількох — невідомих публіці ляльководів, які тягнули за шнури, керуючи долями тисяч.

> — Це не просто кримінал, — сказав Денис, гортаючи сторінки досьє. — Це паралельна держава. З власними законами, судами і навіть каральними органами.

Максим кивнув. Його очі, зазвичай спокійні, цього разу світилися тривогою.
Він натиснув клавішу — і на екрані ожило відео.
Приглушене світло, вишукані страви, келихи вина. У центрі столу — п’ятеро чоловіків. Один із них — колишній генерал, другий — власник телекомунікаційного холдингу, третій — діючий чиновник високого рівня. Решта — сіра тінь, але не менш небезпечна.

> — Цей запис зроблено два тижні тому, — сказав Максим. — Ресторан у центрі. Камеру поставили через вентиляційний канал.
Вони домовляються про закриття справ, відмивання грошей через державні програми, і… навіть про фізичне усунення тих, хто заважає.

Денис стискав ручку так, що вона ледь не тріснула.

> — І хто головний?

Максим збільшив зображення.
На перший погляд — звичайний адвокат. Без охорони, без розкоші, навіть без натяку на владу. Але саме він давав сигнали, саме його слова супроводжували кожну згоду чи відмову за столом.

> — Це він, — тихо сказав Максим. — Прізвище прикрите. Документи оформлені на підставних осіб. Він координатор усіх «великих» рішень. «Сірий кардинал». Охороняють його колишні спецпризначенці. А всі ділові зустрічі — за кордоном.

Денис відкинувся на спинку крісла.

> — Тоді гра змінилась. Якщо ми зачепимо одного — зрушимо всю систему.
---

Наступного дня він зустрівся з перевіреним прокурором у старій кав’ярні біля вокзалу. Місце вибрали навмисно — шум, запах кави і натовп створювали ідеальне прикриття.

> — Якщо ми візьмемось за нього, не буде дороги назад, — сказав прокурор, повільно обертаючи чашку.
— У нас її й так нема, — відповів Денис. — Ми вже в середині гри.

План був простий лише на папері.
Спочатку — зачепити одного з ляльководів, на якого вже вистачало доказів. Арешт мали провести на виході з VIP-клубу в центрі міста.
Ніяких публічних дій, ніяких камер.
Все мало відбутися за дві хвилини: «захоплення — ізоляція — доставка».

Максим особисто перевіряв маршрут, входи й виходи, час прибуття, навіть охорону закладу.
Але за кілька годин до операції в повітрі повисла дивна напруга.
Усе було підготовлено, та Денис відчував: щось не так.
---

Коли спецгрупа вийшла на позиції, виявилося — об’єкт зник.
Його попередили.

> — Повторюю, на місці нікого! — пролунало в рації. — Камери фіксують лише охоронців.
— Неможливо, — Максим підняв голову, дивлячись на монітори. — Він мав бути там. Вихід через підземний паркінг, з відбитком пальця. Без коду — не пройти.

Денис відчув, як у грудях стискається.

> — У нас кріт, — сказав Максим, ледь стримуючи лють. — Слід зачистити ряди.

Денис мовчав. Він знав більше.
Підозра, що вже кілька тижнів тліла в ньому, тепер спалахнула.
Він знав, хто це.
І знання те різало душу, наче лезо.

Людина, якій він довіряв.
Той, із ким пройшов не одну справу, хто колись прикрив його у перестрілці.
Той, хто тепер продає все — навіть совість.

Максим щось говорив у рацію, віддавав накази, збирав команду для перевірки бази даних, але Денис вже не чув.
Його думки були десь глибше — там, де темрява стикається зі світлом.

Він розумів: попереду — не просто чергова операція.
Попереду — війна, у якій доведеться вибирати між справедливістю і власним минулим.
---

Тієї ночі він не спав.
Сидів у своєму кабінеті, переглядаючи досьє за досьє. На моніторі миготіли обличчя, прізвища, дати.
Здавалося, всі вони пов’язані невидимими нитками, що сходяться в один вузол.

На підвіконні стояла холодна кава.
У вікно било світло ліхтаря, що мерехтів, наче серце перед зупинкою.
І в цій напівтемряві Денис тихо сказав:

> — Якщо Бог дав мені шанс це бачити — значить, дав і сили це зупинити.

Він натиснув кнопку запису й почав говорити — не звіт, не протокол, а звернення. До тих, хто, можливо, колись знайде ці файли.
Про те, як зло ховається не лише в темряві, а й у краватках, усмішках і благодійних вечорах.
Про те, що справжні вороги — не ті, хто стріляє, а ті, хто керує тими, хто стріляє.
---

Вранці Максим приніс нові дані.

> — Є злив. Наші дії передавали через сервер адвокатської фірми. А доступ був лише у трьох людей.
— У тому числі… — почав Денис.
— Так. У тому числі — він.

Мовчанка. Тиша, в якій чути лише, як працює кондиціонер.

> — Що будемо робити? — спитав Максим.
— Те, що завжди. Йдемо до кінця.

І, дивлячись у вікно на сіре небо, Денис подумав:
далі — лише глибше в темряву. Але й ближче до світла.