Розділ 72: Хто керує грою

Повернувшись до штабу, Денис не дав собі навіть хвилини перепочинку. Знайдені флешки він особисто передав групі аналізу — жодних ризиків, ніяких сторонніх рук. Максим взяв одну з них і зник у невеликій кімнаті, яка слугувала лабораторією, перетвореною з колишньої комори. У повітрі стояв запах кави, пилу й електроніки — запах полювання на правду.

Поки Максим працював, Денис ходив коридорами, обговорював оперативні питання, перевіряв канали зв’язку, зустрічався з інформаторами. Кожен його крок був чітким, зосередженим. Він відчував, як десь поруч, в тіні, починає починатитися велика гра. І в цій грі ставки вже давно перевищили людські життя.

Минуло три години. Коли двері лабораторії нарешті відчинилися, Максим вийшов із ноутбуком в руках, на обличчі — суміш втоми й тріумфу.

> — Є перші результати, — повідомив він. — І вони цікаві. Дуже цікаві.

У конференц-залі, де зазвичай проводили короткі наради, тепер панувала гнітюча тиша. Лише шелест сторінок і клацання клавіш. На стіні з’явилася схема — розгалужена мережа компаній, людей, фінансових потоків, усі з’єднані лініями, мов павутина.

На самій верхівці — одне ім’я: Кирило Тарасов.

> — Хто це? — запитав один із оперативників, молодий, але уважний хлопець.

Максим натиснув кілька клавіш, і на екрані з’явилося фото — міцний чоловік у костюмі, з хижими очима, що дивилися просто в камеру.

> — Формально — бізнесмен, — пояснив Максим. — Фінансує спортивні клуби, займається будівництвом, бере участь у благодійних проєктах. Неформально — координатор великої підпільної системи: ігрові зали, ставки на бої без правил, нелегальні перевезення й відмивання грошей через фонди допомоги.

Денис мовчав, але його погляд загострився. На секунду в очах промайнуло щось особисте — спогад.

> — Я його пам’ятаю, — сказав він тихо. — Колись був дрібною фігурою. Стояв біля дверей нелегального казино. А тепер ось — “меценат”.

Максим кивнув, не відводячи очей від екрана:

> — І тепер він тримає половину “сірої” економіки міста. Має зв’язки серед чиновників, в поліції, навіть в судах. Грає обережно, завжди через третіх осіб.

Денис холодно посміхнувся. Його усмішка не несла тепла.

> — Ну що ж. Час трохи скорегувати його біографію.
---

Оперативний план народжувався прямо на очах. Денис думав швидко — ніби розкладав шахи у голові.

> — Ми підемо через слабку ланку, — сказав він. — Через компанію-фронт. “Благодійний фонд розвитку спорту”. Саме через нього проходили основні перекази. Формально — допомога спортсменам. Насправді — відмивання брудних грошей.

Максим показав таблицю з електронної бухгалтерії:

> — У них є вся “чорна” звітність у хмарі. Якщо пробити ключі доступу — отримаємо все. А ще там перелік підставних осіб. Якщо їх правильно притиснути, вони розкриють усю схему.

Денис коротко кивнув:

> — Правильно притискати я вмію.

Його голос прозвучав тихо, але всі в залі відчули, що за цими словами — не просто досвід, а рішучість людини, яка більше не пробачає.
---

До вечора вже було видано ордери. Денис особисто очолив групу. Підготовка до рейду тривала лічені години, але кожен знав своє місце.

Коли вони увірвалися в офіс “благодійної організації”, час ніби зупинився. Люди бігали, телефонували, намагалися щось ховати — але марно. Все було продумано до секунди.

Папери летіли з рук в руки, комп’ютери вилучалися, флешки, банківські виписки, договори — все потрапляло в мішки з доказами. За дві години п’ятеро затриманих — троє бухгалтерів і двоє юристів — вже сиділи в ізоляторі.

Першим зломився старший бухгалтер. Людина з тремтячими руками, яка ще вчора носила костюм і впевнено говорила про “підтримку молодих спортсменів”.

> — Я нічого не вирішував! — благав він. — Мене змусили! Я лише підписував те, що давали!

Денис спокійно розклав перед ним документи — перекази на рахунки, копії договорів, підписи.

> — Підписував? За пів мільйона доларів на власний рахунок?

Бухгалтер поблід. Потім ковтнув повітря, обличчя його спітніло.

> — Я скажу все… але мені потрібен захист…

Денис нахилився до нього, поглядом пробиваючи страх, як лід:

> — Отримаєш захист. Якщо скажеш, де і коли збираються Тарасов і його люди.

Бухгалтер тремтів, мов листок на вітрі. Потім пошепки вимовив:

> — Завтра. Вранці. У спорткомплексі на Троєщині. Там вони проводять “тренування”, але насправді обговорюють справи. Вони думають, що там безпечно…

Денис вирівнявся, обмінявся коротким поглядом із Максимом.

> — Добре. Отже, завтра вони отримають урок.

Максим тихо додав, глянувши на карту міста:

> — І цього разу — без права на реванш.

Денис знову посміхнувся, але усмішка була хижою, мов у мисливця, що вже бачить здобич в приціл.

> — Ну що ж, — промовив він. — Час влаштувати їм “спортивний день”.
---

Тієї ночі штаб не спав. Хтось друкував ордери, хтось перевіряв зброю, хтось оновлював дані з камер. Денис сидів біля вікна, дивлячись на темне місто. Десь там, за сотні вогнів, спав його ворог — упевнений, що керує грою.

Але Денис знав: завтра матиме козирну карту.