Розділ 63: Перші удари

Коли хижак відчуває загрозу — він не тікає. Він атакує першим.

Після викриття “Ради” повітря навколо ніби загусло. Звичайні звуки — дзвінок телефона, кроки у коридорі, навіть шум вулиці — почали звучати якось інакше, насторожено. Денис не був новачком в грі з тими, хто має владу й гроші, але цього разу відчував: це не просто чергова справа. Це війна, тільки без фронту і без прапорів. Тобто суцільне беззаконня.

Спочатку все виглядало як випадковість. Один документ зник із бази. Другий — «загубився» в пошті прокуратури. В суді без пояснень відмовили в санкції на обшук. Причина — “недостатня доказова база”, хоча Денис приніс більше, ніж вимагав закон.

А потім — дзвінок.

— Денисе, — голос керівника був тихим, але холодним, — припини. Це не твоя гра.
— А чия ж? — відповів спокійно Денис. — Я ж не в карти граю.
— Ці люди недоторканні.
— Недоторканні перед ким? Перед Богом чи перед законом?
Пауза. Потім — фраза, яка залишила холод на спині:
— Перед усіма, хто хоче залишитись живим.

Трубку поклали. І в ту ж секунду Денис зрозумів: система почала очищати себе не від корупції, а навпаки від нього.

Максим теж не спав. Він працював вночі, в кімнаті без вікон, але з ноутбуком і трьома моніторами. Коли система подала попередження — “виявлено зовнішнє втручання”, — він вже знав, хто це. Злам був витончений: жодних втрат даних, жодних спроб крадіжки. Лише одна фраза, залишена в глибині коду:

> “Ти знаєш занадто багато. Подумай про маму.”

Максим кілька секунд дивився на екран. Потім закрив очі. Його мати жила сама — у невеликому містечку під Черкасами. Вони не бачилися кілька місяців, але тепер він відчув: треба буде побачитись. Може, востаннє.

Вранці він прийшов до Дениса.
— Вони б’ють по слабкому, — сказав. — Не напряму. Без слідів. Як профі.
— Вони думають, що ми самі зламаємось, — відповів Денис. — Але ми вже зайшли занадто далеко.

Того ж дня вони зібрали команду. Без протоколів, без телефонів. В старому офісі, що колись був складом. На столі — лише карта міста, роздруківки та флешки.
— Ми працюємо в режимі тіні, — сказав Денис. — Без цифрових слідів, без соціальних мереж, без сторонніх контактів. Лише наші люди.
— А якщо нас вирахують? — тихо спитала Марія, аналітик, що приєдналася нещодавно.
— Тоді вони побачать, що навіть тінь може кусатися, — відповів він.

Ввечері Денис повертався додому. Дощ. Мокрий асфальт блищав, як дзеркало. Він ішов пішки — так було безпечніше, ніж в машині, яку могли відстежити. І тоді з темряви вийшли троє. Без слів. Один удар — в живіт. Другий — по плечу. Він упав, але встиг розтібнути кобуру.
Третій удар не дійшов.
Постріл пролунав глухо, коротко. Один нападник впав, інші розбіглися.
Кров, дощ, запах металу. Денис стояв посеред порожнього провулка й стискав пістолет.
— Вони думають, що я боюсь… — прошепотів. — Але я просто ще не починав.

Максим приїхав через двадцять хвилин.
— Тебе могли вбити.
— Вони й прийшли саме для цього. Тільки не розрахували, що я ще вмію захищатись.

Він не подав заяву. Все стало б гласним, а це тільки нашкодило б тим, кого він захищав. Та вже наступного ранку в одному з підвалів Києва “Рада” зібралась на засідання.

— Цей слідчий надто впертий.
— І небезпечний, — додав хтось. — Його не можна просто залякати.
— Значить треба, діяти жорсткіше. Він не розуміє, з ким грає.
— А якщо піднімемо шум — привернемо увагу преси.
— Тоді зробимо тихо. Аварія. Самогубство. Звичайна історія.

Рішення ухвалили швидко. Такі люди не звикли до компромісів. Для них людина — це ресурс, який можна ліквідувати без емоцій.

Тим часом Денис сидів в своєму кабінеті, тримаючи фото дружини й сина. Дружина давно поїхала за кордон — рятувала себе і дитину від тієї ж системи, що тепер полювала на нього.
Він глянув на фото і тихо сказав:
— Я не маю права зупинитись. Бо тоді вони виграють. І це вже не буде моя країна.

Максим повернувся з новинами:
— У нас витік. Один з наших інформаторів “загубився”.
— Де?
— Його машину знайшли на березі річки. Без нього. Без телефона.
Денис зціпив зуби.
— Почалось.

Вони працювали до ночі. Готували публікацію — неофіційний витік матеріалів, який міг стати вибухом для медіа. Якщо їх уб’ють — інформація піде у відкритий доступ. Це був страховий механізм, «мертва рука» правди.
І коли Максим натиснув “підготувати до відправки”, Денис сказав лише одне:
— Якщо щось піде не так — запускай. Не вагайся.

Над містом повільно сходив ранок. У дзеркалі Денис побачив свої очі — втомлені, але тверді. Вони більше не були очима просто слідчого. Це були очі людини, яка вже переступила межу страху.

> «Хочеш залишитись людиною — не здавайся. Навіть якщо проти тебе вся система»,
— повторив він вголос, як обітницю самому собі.

І в цю мить він знав: попереду не просто боротьба. Попереду — війна, в якій він не має права програти.