Розділ 62: Рада в тіні

Вони не збиралися в кабінетах. Вони не світились у стрічках новин. Але саме вони вирішували, що буде завтра.

Інформація від програміста, якого Максим умовно назвав «Кодер», відкрила новий рівень гри. «Рада» — умовна назва, зручний ярлик для опису мережі, що не мала офіційної структури, та водночас була страшенно централізованою в своєму впливі. Це була мозаїка з бізнесменів, юристів, «меценатів», IT-маґнатів і людей в погонах. Кожен тримав свою ділянку: хтось — грошовий потік, хтось — суди, хтось — логістику. Загальний план? Ніякого плану — лише прагматичний розподіл ринку, як піцу на шматки, де кожен оберігає свою частку.

— Вони розділили ринок, — сказав Денис, розкладаючи на столі фото, маршрутні списки і діаграми, — і кожен захищає свою частку, ніби право на дихання.

Максим вказував пальцем на портрети:
— Ось цей — «юрист». Офіційно — правозахисник, а неофіційно — той, хто перекриває судові позови, блокує слідство, знаходить «правильні» формулювання.
— А цей «пастор»? — запитав він, вказуючи на інше фото.
— Колишній нардеп, — відповів Денис. — Має благодійний фонд, що «реабілітує» людей. Насправді — місце праці для тих, кого потім продають або експлуатують. Виглядає як милосердя — працює як контроль.

«Бізнесмен», якому присвячували найбільше уваги, мав фірми, які вигравали гранти, купували технопарки й «інвестували» в чисті стартапи. Частина грошей зникала в офшорах, частина — поверталась у тіньову економіку. Він був лицем «легальності» — тією частиною, що дозволяла всьому іншому існувати.

— Це не просто угруповання, — з холодом в голосі вимовив Максим. — Це паралельна держава. Вони створили інфраструктуру. І найгірше — вони вважають себе рятівниками. Мовляв, «ми стабілізуємо хаос».

Денис подивився крзь вікно, на місто, що в вечірньому світлі здавалося одночасно знайомим і чужим.

— А ми для них — хаос, — відповів він.

Водночас, у напівпідвальному приміщенні на іншому боці міста, далеко від камер і гучних слів, зібралися шестеро людей. Ніхто не називав себе за ім'ям. Вони користувалися кодовими позивними; їхні телефони були вимкнені, месенджери — обов'язково зашифровані. На столі — лише кілька аркушів, портативний раційний блок і пляшка з водою.

— Є витік, — сказав один із них — голос холодний, але без паніки.
— Хто? — запитав інший, розуміючи, що питання — риторичне.
— Не знаємо. Проте «платформа» під прицілом. QuantumFuture тимчасово «впав». Це ланцюжок, що веде до нас.

Вони не сперечалися. Обличчя були суворі, погляди — тверді. Їхні слова були короткі, як постріли.

— Час змінити правила, — промовив третій. — Якщо нам зараз не відповісти рішуче, то невдовзі ми самі опинимося під прицілом.
— Значить, «очистити дошку», — додав інший, і ця фраза пролунала як вирок.

Рішення ухвалили швидко. Ніхто не озвучив конкретні плани вголос — диктант хижого розуму не любить публічності. Було сказано лише: «Ті, хто наблизився надто близько, пропадуть». І таку погрозу не потрібно було пояснювати — кожен почув її саме так, як треба, коли хтось із «Ради» стискав кулак.

Повернувшись у свій штаб, Денис відчув, як атмосфера загострилась до болю. Вони розуміли, що тепер «Рада» знає: її уразили, і у відповідь чекати можна чого завгодно. Це вже не були поодинокі викриття — це була системна рана.

Максим отримав попередження: один з «кодерів», який погодився співпрацювати, зник. Його телефон мовчав. Перші спроби дискредитації в соцмережах пішли ще до офіційної реакції. Невеликі «витоки» в медіа, які наводили на думку, що слідчі працюють поза законом. Вони бачили, як професійно пилят дерево, на якому сиділи і ті, і інші.

— Вони підуть у відверту атаку, — сказав Денис, і це не було схоже  на жарт. — Ми маємо підготуватися до найгіршого: від інформаційних ударів — до фізичного тиску.

— Тож робимо те, що й завжди, — відповів Максим. — Збираємо докази, створюємо публічну хвилю підтримки, забезпечуємо захист свідків. І не даємо їм часу на маневри.

Ніч накрила місто. Десь далеко освітився рекламний щит, але в штабі було тихо — світилось лише кілька ламп. На столі лежали фото, записи, флешки. Поряд — телефон, на який періодично приходили анонімні SMS із натяками й відкритими погрозами. Денис не відповідав. Він знав: кожен крок відтепер — крок по лезу.

А в підвалі «Ради» хтось відкрив карту: червоні мітки, імена, дедлайни. Вони готувалися сіяти страх, але точно не знали — чи зламаються ті, кого вже зачепили, чи стануть ті, кого торкнулися, більше, ніж вони самі думали. Це була ставка на тривалу гру, в якій деякі фігури треба було просто «перетасувати».

— Вони думають, що можуть нас злякати, — прошепотів Денис. — Але правда — це не лампа, яку можна погасити одним рухом. Вона — як вода: знайде шлях.

— Тоді пливемо разом, — відповів Максим, і їхні погляди зійшлися. Руки, що піднімалися над містом, мали силу. Але проти них тепер був супротив — такий само витривалий і не менш жорсткий, а навіть ще жорсткіший.

Ставка зросла. Ігра перейшла в фазу, де кожне рішення могло стати останнім. Але вже ніхто не робив кроків назад: рахунок відкритий, і хтось мав заплатити за правду.