Розділ 60: Золото для прокурора

Правда іноді має вагу.
А неправда — масу в кілька кілограмів.
---

Вранці після викриття перевалочної бази Денис спав лише три години. Очі пекли, голова гуділа від нескінченних звітів і протоколів, але мозок продовжував працювати в режимі пошуку. Він розумів: знайдений “бункер” — лише верхівка. І хтось із системи все це покривав.

Кава не допомагала. Вона лише нагадувала, що в нього є тіло, яке давно просить відпочинку. Денис стояв біля вікна, коли задзвонив телефон. Номер — службовий, прокуратура.

— Денисе, привіт. Це Ігор Літвин, — пролунав знайомий голос. — Маємо розмову, бажано без протоколів.

Денис відразу напружився. Ігор — не з тих, хто телефонує просто порозмовляти. Старий колега, з яким вони ще колись розслідували справу про серійного хабарника в суді. Людина, що бачила все, але не зламалась.

— Кажи, — коротко відповів Денис.

— Є справа, — Ігор знизив голос. — Тиха, але серйозна. Один прокурор… молодий, перспективний, всі хвалять, в телевізорі вже світиться. Але останнім часом — надто яскраве у нього життя.

— Наскільки надто?

— Ювелірка, відпочинок на Мальдівах, дві машини за рік, квартира в центрі, дружина з новим брендовим салоном. А офіційно — зарплата держслужбовця.

— Документи є? — Денис увімкнув диктофон в голові.

— Не тільки документи, — відповів Літвин. — Є людина, яка перевозила йому золото. У валізах. І тепер боїться за себе.
---

Вечір. Темна квартира на околиці Києва. Стіни ще дихали радянським минулим: старі килими, лампа з жовтим світлом, запах пилу і страху. Денис і Максим сиділи за столом навпроти сивого чоловіка.
Григорій — колишній водій того самого прокурора, зараз безробітний, нервовий, з руками, що постійно шукали цигарку.

— Я возив все, — почав він, ковтаючи повітря. — І гроші, і золото, і подарунки. Один раз навіть бачив, як вони рахували все на кухні, прямо переді мною.

Він зробив паузу, витер піт із чола.
— Було якось… шість кілограмів злитками. У сумці від “Louis Vuitton”, щоб ніхто не придирався. Везли в офіс на Печерську. Він казав, що то "подарунок з подякою за клопіт".

Максим тихо записував. Денис дивився на чоловіка, відчуваючи, що той не блефує. Його страх був справжній, як в людини, яка вже одного разу бачила, що буває з тими, хто говорить зайве.

— Григорію, — м’яко промовив Денис. — Ти маєш розуміти, якщо це правда, ми підемо до кінця. Ти готовий підписати покази?

— Готовий, — кивнув той. — Але сховайте мене. Він… пов’язаний з тими ж, що і суддя С. Ви його ж накрили минулого року, пам’ятаєте?

Денис мовчки кивнув. Пам’ятав. Суддя С. був частиною того самого ланцюга, що простягався від наркотиків до високих кабінетів. Тепер все ставало на своє місце.
---

Максим сидів біля ноутбука, швидко набираючи запит у бази.
— Офіційні доходи — копійки, — бурмотів він. — А от реєстрації фірм… он скільки. На тестя, на сестру, навіть на домробітницю. І ще — активність у криптогаманцях. За останні три місяці — понад сто тисяч доларів еквівалентом.

— Нерухомість?

— Дві квартири в Києві, дача під Кончею, і ще одна на маму оформлена в Іспанії.

— І це все за державну зарплату, — тихо сказав Денис. — Значить, кришує канали, ті самі, що і база біля Дніпра.

Максим підвів погляд:
— Все, що потрібно, у нас є. Питання тільки — хто злякається першим.
---

Денис підійшов до вікна. Знизу блищали вогні міста — байдужого, холодного, що мовчки ковтає корупцію, як туман.
Він набрав номер Литвина.

— Ігоре, слухай. Ми знайшли підтвердження. Реальні. Але зроби так, щоб він не дізнався. Жодного витоку, жодного дзвінка “зверху”.

— Зрозумів, — відповів Литвин. — Ми запускаємо офіційну перевірку через Департамент внутрішньої безпеки. Коли дійдемо до арешту — повідомлю.

— Не тягни. Він хитрий, може зникнути за добу.

— Не встигне. Це золото буде йому вироком.
---

Після дзвінка Денис ще довго сидів в тиші.
У нього не було відчуття перемоги. Лише гіркота. Бо кожного разу, коли вони ловили чергового “правоохоронця” на хабарі, система втрачала ще одну ілюзію порядності.

Максим підійшов, поставив перед ним чашку з кавою.
— Не радієш?

— Радіти нема чому. Ми не зловили злочинця. Ми просто довели, що зло іноді носить костюм і тримає в руках посвідчення.

— Але правда важча, — відповів Максим. — Іноді навіть важча за золото. А що розумніша то завжди.

Денис подивився на нього й усміхнувся:
— Головне, щоб ми не стали такими, як вони. Бо тоді навіть золото нам не допоможе. І це факт.

За вікном ледь займався світанок.
Світло поволі торкалось столиці — міста, де коли правда мала вагу,
то золото — ціну душі.