Розділ 59: Чорний пісок Дніпра

Іноді злочини ховають не в тіні — а просто під ногами.
---

Після “трояна у формі” Денис і Максим не встигли навіть перевести подих, як на них чекала нова історія — одна з тих, які починаються випадково, але закінчуються гучно. Цього разу джерело було не з оперативних баз і не зі зливів у темному телеграм-каналі.
Приніс новину колишній бездомний, якого Денис кілька років тому витяг із підвалу, коли той мало не замерз від холоду. Тепер той чоловік жив у невеликому реабілітаційному центрі, допомагав прибирати територію, мав своє ліжко, чисту постіль і навіть книжку біля подушки. І, мабуть, саме тому не міг мовчати, коли доля підкинула йому щось дивне.

Він дістав із брудної кишені потертий записник. Сторінки були плямисті від води й пилу, але координати — чіткі.
— Я це знайшов, коли сміття на березі збирав. Біля старого пансіонату, що за містом. Там ще люди рідко ходять. Хтось, видно, поспіхом загубив. — Чоловік кашлянув. — Подумав, може, це щось важливе.

Максим взяв блокнот і одразу розпізнав на полях службові позначки, схожі на ті, що використовують у логістиці або військових перевезеннях.

— Не просто записник, — тихо сказав він. — Тут маршрутні мітки. І все це — вздовж Дніпра.

Денис провів пальцем по координатах. Місце збігалося з ділянкою, де колись була стара база водного транспорту, а тепер — занедбаний пляж, який місцеві давно обходили стороною.

— Тут щось закопано, — сказав Максим, розгортаючи супутникове фото. — І зовсім недавно. Земля насипна, видно по текстурі. Техніка працювала важка. Це не просто сміття.

— Їдемо, — коротко кинув Денис. — Без зайвого шуму.
---

Вони приїхали глибокої ночі, коли навіть пси у навколишніх дворах спали. Над Дніпром висів густий туман, а місяць виглядав, наче ліхтар під мутним склом. Автомобіль поставили далеко від берега, решту шляху пройшли пішки.
Берег був порожній. Лише пісок, чорний від вологої землі, і скрип старої огорожі. Місце справді виглядало підозріло — трава витоптана, від колес залишились колії, колії від мікронавантажувача.

— Тут працювали дня два тому, — сказав Максим, нахиляючись. — Глина ще не схопилася.

Вони взяли інструменти. Розкопки тривали кілька годин. Кожен сантиметр чорного піску здавався важчим за попередній. І коли лопата дзенькнула по металу, обидва завмерли.
Під шаром піску лежала бетонна плита, рівна, ніби хтось ретельно ховав вхід.

Максим дістав портативний сканер, провів по поверхні.
— Це камера. Металеві стіни, близько трьох метрів глибини. Колишній бункер чи сховище. Але перекрито зовсім недавно.

— Хто ж так ховає? — буркнув Денис. — Якщо не хотіли, щоб знайшли, то чому не замінували?

— Бо планували повернутись.
---

Коли приїхала технічна група, тиша вибухнула шумом дизеля, прожекторів і глухими командами. Коли плиту нарешті підняли — з-під неї повіяло холодом і запахом затхлого бетону. Всередині — невелике приміщення зі сталевими стінами, схоже на герметичний контейнер.
Там стояли металеві шафи, частина серверів, і інше, запечатані у водонепроникні пакети. На столі — два пістолети без серійних номерів. В кутку — шість пластикових контейнерів із білою речовиною, запаяних і промаркованих чужими англійськими літерами.

— Героїн, — сухо констатував експерт. — І багато.

На полицях — десятки паспортів: українських, польських, литовських, навіть японських. Усі — різні обличчя, але одні й ті самі дати народження.
— Це база перевалки. Міжнародна, — сказав Максим. — Працювали тихо, під прикриттям старих комунікацій. Таких може бути кілька по берегу.

Денис мовчки гортав знайдені документи. Деякі підписи він упізнавав — принаймні прізвища. Один із підписів належав людині, яка донедавна працювала в обласному управлінні поліції.

— От і наш “дах”, — прошепотів він. — Тепер зрозуміло, чому нічого не доходило до суду.
---

Все вилучене передали до СБУ, оформили офіційно, але розуміли: за цей “улов” хтось їм не подякує.
Стояли на березі, коли світанок почав розливатися рожевими плямами по воді. Чорний пісок блищав під першим світлом, ніби сам зберігав у собі пам'ять усіх гріхів, що тут ховали.

— Знаєш, — мовив Денис, — ми працюємо з багном, але чим глибше копаєш — тим більше бачиш, що хтось зверху на це багно дивиться спокійно. А іноді — ще й підливає води, щоб не висохло.

Максим лише кивнув.
— Але копати далі все одно треба. Бо якщо ми зупинимось — це болото заллє всіх.

Вони мовчки стояли на чорному піску, дивлячись, як неначе із води піднімається сонце. Здавалося, навіть річка тихо шепоче:
“Не спиняйтесь. Бо те, що сховали тут — лише початок.”
---

> Іноді правда лежить не глибоко. Просто ніхто не хоче бруднити руки.