Розділ 57: Стара кров у нових стінах

Коли змінюються обличчя — це ще не означає, що змінився їх зміст.

Після гамбурзької операції минуло кілька днів. Денис і Максим тимчасово базувались у приміщенні місцевої поліції — кам’яна будівля з товстими стінами, що пам’ятали ще вибухи повоєнних років. Всередині — сучасні екрани, сканери, серверна, повна світла й гулу електрики. Але атмосфера залишалась важкою, ніби сама будівля знала, що зло лише змінює маску, не зникаючи ніколи.

Денис сидів за довгим металевим столом, схилившись над роздруківками, мов над старими рунами. Кожен рядок — людські долі, перетворені на товар. Йому здавалося, що навіть повітря в цій кімнаті пахне іржею й брехнею.

— Я перевірив особу того бізнесмена, — сказав Максим, прокручуючи досьє на екрані ноутбука. — Він ще з 90-х займався контрабандою. Потім “відбілився” — відкрив фонд допомоги дітям, спонсорував лікарні, будував житлові комплекси. А тепер бачимо, що все це — прикриття для переведення грошей через підставні компанії. Старі схеми, тільки тепер — цифрові.

— Старі вовки, — кивнув Денис. — З новими масками. І ті самі зуби.

Він відкинувся на стільці, втомлено потер лице. Перед очима мигтіли фрагменти операції: обличчя людей, яких звільнили з клубу; холодний погляд колишнього депутата, який не відчував ні страху, ні сорому. Лише спокійну лють.

— Ти бачив його очі, Максе? — тихо запитав Денис. — Там не було жалю. Тільки розрахунок. Він навіть зараз думає, кого підкупити, щоб вийти сухим із води.

Максим кивнув. — Такі не каються. Їм байдуже, хто гине. Головне — зберегти вплив.

Під час допиту стало ясно: Гамбург — лише вузол у великій павутині. Далі — Франція, Італія, Туреччина. Скрізь одне і те саме: закон прикриває злочин, документи узаконюють брудні гроші, а мовчання купується преміями й обіцянками.

Ввечері до них зайшов старший офіцер, сивий, з холодним поглядом людини, що бачила занадто багато. Він поклав на стіл товсту теку й сказав:

— Те, з чим ви боретесь, не просто злочин. Це тіньовий уряд. Він старіший за наші демократії. У нього свої закони, свої “міністри”, своя армія. Ви не зламаєте його за одну операцію. Але ви їх налякали. І це вже багато.

Денис мовчав, вдивляючись в мапу Європи, що висіла на стіні. Червоні позначки нагадували рани. Він не дивився — він відчував. Кожна точка означала людську історію, сльози, знищені долі.

— Це вже не українське питання, — тихо сказав він. — Це людське питання. Якщо зло ходить між кордонами, то й добро повинно.

Максим підняв голову, посміхнувся, але гірко:
— Тоді треба або армію набирати, або святим ставати. Інакше нас просто знищать.

Денис коротко хмикнув.
— Святими стають після смерті. А я ще планую жити. І боротися. Але нічого без Божої допомоги не відбудеться.

Вони вийшли з відділку близько півночі. Місто спало, портові крани нагадували велетенських сталевих комах, що застигли над морем. В далині світилися кораблі, наче чужі острови серед темряви.

Денис зупинився на мосту, дивлячись на воду. В хвилях відбивалися вогні міста — спотворені, тремтливі, як людські обличчя після довгих випробувань.

— Знаєш, — сказав він, — ці стіни, де ми працюємо, бачили війну. Вони бачили, як люди вмирають за ідеї, які зраджують і які рятують. Але зло завжди шукає нові двері. Тому стін треба не боятися, а ламати, якщо в них засіла стара кров зла. Але зло старе, як світ в якому воно знаходиться і колись і десь вже щось подібне було.

Максим подивився на нього з повагою.
— І ти все одно не зупинишся?

— А ти? — спитав Денис.

— Я вже не можу.

Вони мовчки стояли, слухаючи шум води. Холодний вітер розносив запах моря, і десь далеко в тумані чувся гудок корабля — наче сигнал із майбутнього.

І Денис знав: попереду ще багато “стіни”. І ще більше старої корові зла. Але якщо хтось не розіб’є їх зараз — завтра вони знову стануть фундаментом для нового зла.

А він цього не міг дозволити.