Розділ 56: Гамбурзька глибина

В чужій країні все починається з недовіри. Але правда однаково звучить усіма мовами серця.

Вони прибули до Гамбурга глибокої ночі. Місто зустріло їх холодним морським вітром, запахом солі й мазуту, глухими гудками суден, що губилися в тумані порту. Вогні вікон мерехтіли, як маяки, що ведуть крізь морок. Але для Дениса і Максима це було не море — це була чергова безодня.

Таксі зупинилося біля невеликого готелю на окраїні району Альтона. Денис кинув погляд на мокрий асфальт, де відбивались вивіски нічних магазинів. Здавалося, що саме місто спостерігає за ними — холодно, обережно, з недовірою.

— Тут кожен другий працює на когось, — пробурмотів Максим, знімаючи рюкзак. — І не факт, що на поліцію.

Денис лише кивнув. Він вже звик: кордони не змінюють природу зла. Вона така сама — тільки говорить іншими мовами.

Наступного дня в поліцейському управлінні їх зустріла офіцерка Ганна Мюллер. Строга, точна, як хронометр. Коротке волосся, холодний погляд, але в куточках очей — втома, знайома Денисові. Вона теж бачила, як правда гине під тиском системи.

— Ми не можемо вас офіційно залучити до справи, — сказала вона рівно. — Але неофіційно… ви потрібні нам.

Максим підключив свій ноутбук і передав дані: IP-адреси, списки транзакцій, GPS-маркери, фотографії з камер “фонду” в Празі.

— Ви зробили більше, ніж наша кібергрупа за три місяці, — зізналася Мюллер, переглядаючи дані.

— Бо ми шукаємо не лише цифри, — тихо відповів Денис. — Ми шукаємо серце системи.

Її погляд змінився. Вперше — м’якість, навіть повага. Вона розуміла: ці двоє не туристи.
---

Німецька поліція організувала стеження за нічним клубом «Eisenstadt» на околиці міста. Ззовні — розважальний заклад для еліти. Всередині — нелегальна торгівля людьми, яких вивозили з Східної Європи.

— Їхня схема нагадує ту, що ви зруйнували в Празі, — пояснила Мюллер. — Тільки тут все масштабніше. Є контакти з Нідерландами, Чехією, Австрією.

Денис слухав мовчки, вивчаючи фотографії. На одній — підпільний ринг. На іншій — люди в кайданках. На третій — обличчя, яке він впізнав.

— Це ж… той самий бізнесмен із Києва, — сказав він. — Фінансував “клуб Тайгера”.

— Саме так, — підтвердила Мюллер. — Ми його шукаємо вже два роки. Тепер, схоже, він тут.
---

Підготовка до рейду тривала три дні. Денис працював із місцевою групою тактичного реагування. Максим облаштував мобільний центр у поліцейському фургоні.

Вночі, коли туман ліг на портові доки, все було готово.

— Камери показують — всередині понад десять “об’єктів”, — шепотів Максим в навушник. — Частина озброєна. Схоже, угода між ними вже почалася.

Денис стояв серед натовпу біля входу до клубу, у чорній куртці, з навушником під коміром. Мюллер — в машині спостереження. Команда спецпризначенців чекала сигналу.

— По моїй команді, — прошепотіла вона в рацію.

Секунда. Дві. Три.

Вибух світло-шумової гранати прорізав ніч. Крики, постріли вгору, хаос. Хтось намагався втекти через чорний хід — марно. Поліцейські діяли точно, як годинниковий механізм.

Денис кинувся до підвалу, де, за даними Максима, утримували людей. Коли відчинив двері, в ніс вдарив запах вологи й страху. У тісній кімнаті — п’ятеро чоловіків і жінка. Виснажені, перелякані. Один із них підняв голову:

— Ви… поліція?

— Ми — ті, хто прийшов вас забрати, — тихо відповів Денис.
---

Через годину операція була завершена. Виводили торговців, серед яких виявили двох громадян України. Один — колишній депутат, інший — бізнесмен, який фінансував “клуб Тайгера”. Обидва мовчали, дивлячись в підлогу.

Мюллер підійшла до Дениса, тримаючи в руках планшет з оновленими даними.

— Ми знайшли зв’язок між усіма філіями мережі. Прага, Київ, Гамбург, Роттердам. Це ціла індустрія. І тепер ми маємо докази.

Денис кивнув, але його погляд був спрямований кудись за обрій. Його не радували перемоги — він бачив, скільки ще попереду темряви.

— Це ще не глибина, — промовив він, дивлячись на портові крани, що виростали з туману, мов сталеві гіганти. — Це лише берег. Але тепер ми знаємо, куди пливти.

Мюллер на мить задумалася. — Ви не боїтеся, що ця боротьба не має кінця?

— Якщо правда має ціну, — відповів Денис, — то ми просто платимо наперед.

Він пішов до фургона, де Максим вже закривав ноутбук. В очах обох — втома, але й тихе полум’я рішучості.

За кілька годин вони виїдуть до наступного міста. Туди, де знову чекатиме темрява. Але тепер вони знали — вона не безмежна. Бо є ті, хто не зрадив себе.

І поки вони живі — правда має шанс.