Розділ 55: Мережа розпадається

Коли правда виходить назовні — навіть найміцніші ланцюги брехні рвуться.

На ранок після операції Денис вже не спав. В нього очі пекли, руки тремтіли від перевтоми, але мозок працював чітко. В штабі стояла тиша, лише гудів старий комп’ютер і пахло кавою. Максим сидів поруч — виснажений, але захоплений тим, що розкривав.

На моніторі перед ним розгорталася безжальна матриця даних: тисячі файлів, сотні імен, банківські перекази, фотографії, звіти.

— Це не просто бої, — пробурмотів він, не відриваючись від екрана. — Це повноцінна злочинна схема. Торгівля людьми, нелегальні клініки, медичні експерименти над ветеранами. Фінансуються через офшори, прикриття — “фонди допомоги”, “соціальні програми”, навіть “клініки реабілітації”. І все це злочинні організації, які заробляють на людській біді.

Денис стиснув кулак. — А з ким вони “співпрацюють” у нас?

Максим зітхнув. — Судячи з листувань — з тими, хто мав би їх ловити. Депутати, чиновники, навіть кілька прокурорів. Є документи, що прямо вказують на їх співучасть. І це лише верхівка айсберга.

Денис відкинувся на спинку стільця. Його обличчя стало кам’яним. — Тоді ми не маємо права мовчати. Якщо ці матеріали залишаться у нас в поліції — вони зникнуть.

Максим підняв очі. — Пропонуєш зробити це публічно?

— Саме так. Пресконференція. Не для піару, — Денис говорив твердо. — Для безпеки. Якщо суспільство не побачить правду, її знову спробують закопати під паперами, під підписами, під страхом.

Того ж вечора зал пресцентру був переповнений. Камери, світло, журналісти, очікування. Денис вийшов на трибуну, простягнув руку до мікрофона і відчув, як сотні поглядів вп’ялися в нього.

— Те, що ми знайшли, — це лише вершина айсберга, — почав він. — Ми зламали один “клуб”. Але є десятки таких самих. Є ті, хто фінансує. Є ті, хто покриває. Є ті, хто вважає, що може заробляти на людських життях, перетворивши це на бізнес, бо за ним влада і гроші. Ми не дозволимо це преховати в тиші.

Він показав фрагменти відео, документи, записи переговорів. Люди в залі спершу мовчали. Потім — шум, питання, крики. Репортери стрімко передавали матеріали в прямий ефір.

Через кілька годин інтернет заполонили заголовки:
“Викрито міжнародну мережу торгівлі людьми”,
“Фонди, клініки, політики — все в одному клубку”,
“Правда, яку намагалися знищити”.

Соцмережі кипіли. Одні не вірили, інші вимагали арештів. Дехто — дякував. Дехто погрожував. Але мовчати вже ніхто не міг. Денис і його команда, досягли свого, тепер їх не мали змоги прибрати тишком-нишком.

Наступного ранку почалися перші арешти. Урядові кабінети спорожніли. Декілька “поважних осіб” намагалися втекти за кордон — не встигли. Прикордонники отримали орієнтування раніше, ніж вони сіли в літак.

Ті, хто ще вчора посміхався з екранів телевізорів, сьогодні стояли з опущеними головами в кайданках.

Денис дивився новини, не відчуваючи радості. Його обличчя залишалось спокійним, але в душі вирувала буря. Він знав: це тільки початок. Коли падає одна гілка, інші намагаються вижити — і часто вони стають ще небезпечніші в звільненому просторі.

Максим підійшов ближче, тримаючи чашку кави.

— Ми запустили хвилю, — сказав він тихо. — Але вона або змете все, або захлинеться у власному страху.

Денис мовчав кілька секунд, дивлячись на потік новин, де миготіли знайомі обличчя. Потім повільно відповів:

— Я знаю. Але ми вже пройшли далі, навіть ніж собі уявляли. Назад — немає дороги.

Телефон на столі задзвонив. Невідомий номер. Максим взяв слухавку, вислухав кілька слів і поблід.

— Це… з Німеччини, — промовив він, коли поклав трубку. — Вони кажуть, що в Гамбурзі діє така сама мережа. І там чекають на нас.

Денис підвівся, підійшов до вікна. За вікном  — ранковий дощ, сіре місто і розмиті вогні. Він зрозумів зараз, що все, чого вони досягли, — лише пролог до ще більшої битви.

Він стиснув кулак.

— Отже, їдемо далі, — сказав він упевнено. — Якщо зло поширюється по за кордонами, значить, і правда повинна там також перемогти.

Максим кивнув. Його погляд був спокійний, але рішучий.

Денис взяв свій старий блокнот, куди записував кожну справу, кожне ім’я, кожну деталь. На останній сторінці він написав кілька нових слів:
“Гамбург. Початок другої хвилі.”

І вперше за довгий час він відчув, що він стає не просто слідчим. Він — частина чогось більшого. Частина боротьби, яка вже неминуче змінює світ.