Розділ 54: Нічна операція

Зло не спить, але і ті, хто його зупиняє, теж.

О першій ночі Прага спала, ховаючись під вологими дахами й жовтими ліхтарями. Місто, яке в день виглядало як казка, зараз перетворилося на лабіринт тіней і сирих стін. Денис і Максим стояли на даху сусідньої будівлі, спостерігаючи за цільовим об’єктом — центром «Фонду Відродження Сили».

— Два охоронці на вході. Ще один на даху. Імовірно, у підвалі — двоє, — шепотів Максим, дивлячись через тепловізор. — Камери ми вивели на петлю, тобто повторення фрагмента записа. У нас двадцять хвилин.

— Двадцять хвилин достатньо, — відповів Денис, перевіряючи зброю. — Забираємо хлопця, захоплюємо сервер з даними і зникаємо.

— А якщо почнуть стріляти?

— Тоді стрілятимемо у відповідь. Але без смертей по можливості, тому що самоціль захист. Це їхній стиль вбивати — не наш.

Вони спустилися дахом на заздалегідь відпрацьовану і призначену точку і тихо, як тіні, підійшли до заднього входу. Всередині пахло антисептиком і страхом, який тягнувся у повітрі неначе густою плівкою. Денис ішов першим, глухо намагався притискати ноги до плитки. Максим слідував за ним із планшетом в руках, відстежуючи охоронців і рухи камер у реальному часі.

— Підвал — праворуч. Двері з кодом. Я вже підібрав — 0911. Дата «відкриття фонду», — прошепотів Максим.

Двері відчинилися, і темрява підвалу огорнула їх. Тут було п’ять кімнат, розташованих як лабораторні блоки. В трьох із них перебували бійці — виснажені, пригнічені, тихі, наче тіні самих себе. Один — у важкому стані, ледве рухався, але ще дихав. Інші сиділи мовчки, очі втратили здатність дивитися на світло.

— Нам потрібен цей, — сказав Денис, вказуючи на хлопця з попереднього бою. Він злегка підняв голову, і на його губах з’явилася слабка посмішка. Очі блищали надією, хоч і маленькою. — Ми тебе забераємо.

Максим швидко підключив жорсткий диск до головного комп’ютера. Дані сипалися потоком: списки піддослідних, контракти, маршрути перевезень, записи боїв із загиблими, лікарняні картки, фінансові документи. Все, що потрібно для того, щоб показати світу правду.

— Рухаємося! — скомандував Денис, починаючи рух назад, коли почув голоси в рації.

Один із охоронців запідозрив щось і встиг вийти в коридор, піднявши тривогу. Денис діяв блискавично: він відштовхнув охоронця в бік і наніс удар в сонну артерію і той втратив свідомість, не завдаючи йому смертельного удару. Максим прикривав вихід. Сигналізація завила, сповіщаючи всіх в будівлі, але вони вже були на шляху до зовнішньої двері.

Дощ ударив у обличчя, коли вони вискочили на вулицю. Нічна Прага дихала сирим повітрям, вогні ліхтарів відбивалися в калюжах, а будівлі навколо стояли мовчазні й незворушні. Денис і Максим кинулися до машини, що чекала їх за кілька десятків метрів.

— Машина в тридцяти метрах, — крикнув Максим через шум дощу. — Але ми не самі!

З-під даху вистрибнули двоє переслідувачів. Денис обернувся і вистрілив в повітря — сигнал попередження. Страх спрацював миттєво: переслідувачі зупинилися, і вони змогли швидко сісти в авто.

Хлопець, якого вони врятували, тихо, ледве чутно, прошепотів:

— Ви… справжні? І я це бачу!

Денис подивився йому в очі, бачачи там страх і полегшення, змішані з подивом.

— Ми — ті, хто не здався, — відповів він тихо, але впевнено. — І таких стане більше, якщо ти все зробиш, щоб вижити.

Автомобіль мчав вузькими вуличками Праги, де вогні відбивалися в калюжах і в глибинах нічної темряви. Сервер із доказами брязкав на сидінні поруч, як скарб, який змінить долі багатьох людей. Максим стежив за мережею, відкриваючи нові шляхи, маршрути, шифри, що дозволяли їм залишатися непоміченими.

— Це ще не кінець, — сказав Денис, відчуваючи, як серце починає битися частіше від адреналіну та відповідальності. — Попереду ще боротьба за кожного, хто залишився ще в підвалах. Але сьогодні ми вже зробили, що мали змогу і це тільки перший крок.

Хлопець у задньому сидінні стиснув руки й тихо промовив:

— Я… я думав, що ніхто не прийде.

— Прийшли, — відповів Денис. — І будемо приходити завжди, поки ми живі і є шанс.

Машина зникла в нічній імлі Праги, залишивши за собою лише звук двигуна і відчуття справедливості, що поступово розплітала павутину брехні і страху, яку ховали у підземеллях фонду.