Розділ 53: Прага під прикриттям

В чужому місті важко знайти правду. Але ще важче сховати її, якщо хтось професійно іде по сліду.

Прага зустріла Дениса й Максима дрібним дощем і туристичним шумом: голоси різними мовами, гамірні трамваї, запах випічки, що рвався з кав’ярень. Зовні — казка, бруківка, готичні шпилі. Всередині — темна павутина, що ховалася в старих будівлях і підвалах. Денис ніколи не любив того, коли краса служила прикриттям для злочину; Європа в такій ролі завжди видавалася йому найнебезпечнішою.

— Центр фонду — на Виноградах, — сказав Максим, коли вони виходили з трамваю. — Три поверхи, охорона, камери. Але найцікавіше — підвал. Туди часто приходять «тренери» з бійцями, що виглядають як люди, які не мають власної думки.

Денис кивнув і не став додавати зайвих слів. Його відчуття — холодна логіка і стиснуте серце — підказували, що справа більше, ніж просто підпільні бої. Там, під фасадами благодійності, хтось сплітав мережі, крізь які йшли люди як товар.

— Ми підемо туди як інвестори, — запропонував Максим. — Ти — програміст, що хоче створити платформу для підбору бійців. Я — партнер, що фінансує проект.

— Вони нас перевірять, — зауважив Денис.

— Перевірять. Але ми вже в базі як «фонд підтримки бійців» з України. Твоя легенда працює, — усміхнувся Максим. Він завжди вмів зробити так, щоб комп’ютерні сліди говорили потрібну історію.

Наступного дня їх прийняли з люб’язністю, яка пахла заздалегідь підготовленими фразами. Чоловік на ім’я Павел, «директор програми», зустрів їх у холі з ідеальною посмішкою і застібнутим піджаком. Він говорив так, ніби вже давно знав всі відповіді на питання, яких ще не ставили.

— Ви хочете побачити, як ми готуємо справжніх переможців? — запропонував він.

— Саме так, — відповів Денис, дивлячись просто в очі. — Але ми також хочемо знати, чи здатні ви надавати «спеціальний» сервіс. Деякі бійці потребують додаткової мотивації.

Павел усміхнувся ще ширше, той тип усмішки, що перетворює звичайне «ні» в запрошення.

— Ходімо в підвал, — сказав він, ведучи їх по мармурових сходах і по коридорах із сучасними плакатами про «підтримку молоді».

Підвал виявився стерильним не за ознакою порядку, а за ознакою контролю. Кабінети з металевими дверима, дзеркала-односторонні, полиці з медичними коробками, таблиці з графіками та показниками. Тут все було підписане, систематизоване, як в лікарні, де ніхто не має права на помилку — або де помилки дорого обходяться іншим.

Ледь чутні звуки доходили з бічного приміщення: плач, кашель, уривчасті вигуки. Весь простір пахнув антисептиком і чимось стерильним, що намагається замаскувати сліди болю.

Максим, притиснувши до зап’ястя годинник, випадково започаткував запис. Одразу ж на його екрані з’явилися фрагменти внутрішніх камер, теги і пунктирні маршрути руху пацієнтів. А в одному із вікон Денис побачив те, що шукав — хлопця з бою. Побитий, худий, зі слідами свіжих шрамів. Його тримали тут як товар: доглянуте тіло, але очі порожні, як у людини, що давно віддала свою волю в борг.

— Ми зацікавлені, — сказав Денис рівно. — Але хотіли б отримати повний доступ до одного з підопічних.

— Це можливо, — відповів Павел з тим самим клинковим спокоєм. — Але дорого.

— Гроші — не проблема, — сказав Денис, і в його голосі не прозвучало ні гордощів, ні запрошення. — А от довіра — це інше сказав Денис.

Павел кивнув, але в його очах забриніла інша думка: задоволення від того, що хтось готовий платити за доступ.

Того вечора, коли вони вийшли з будівлі під прикриттям «інвесторів», Прага вже спала по-іншому: дощ став лоскотати асфальт, а вогні відбивалися в калюжах, ніби місто підморгувало. Максим прошепотів, не відриваючи погляду від кишені з ноутбуком:

— Я вже підключився до їхньої мережі. Там є записи внутрішніх спостережень. Імена, схеми перевезення, контракти з клініками. Ти бачив того хлопця — вивезли його вчора до Польщі. Є маршрут через Чехію.

Денис зупинився під ліхтарем і затягнув пальто міцніше. Дощ просочувався вздовж коміра, але холод був не від погоди — він ішов з розуміння того, наскільки широка мережа. Люди, яких вони бачили в підвалі, були лише пішаками в грі, що тягнулась через кордони.

— Добре, — сказав він нарешті. — Завтра вночі ми повертаємось. Але не як інвестори. Як ті, хто зупиняє це.

Ввечері вони готувалися ретельно: шифровані канали, запасні гроші, фальшиві документи, маршрути екстреного відходу. Максим перевіряв доступи; Денис — старі контакти, тихих людей, що знають, як діяти в чужому місті. П’ять хвилин — і в їхніх руках може опинитися доказ, який зруйнує легенду фонду. П’ять хвилин — і вони можуть бути помічені.

Прага зовсім не виглядала містом, де ховається така правда. Але саме в цій красі їхній ворог почувався безкарним. І саме тому Денис відчував, що кожне їхнє слово, кожен рух мають значити набагато більше, ніж просто розслідування. Це була війна за людей, яких ніхто не помічав, поки вони ще могли говорити. І Денис знав: щоб врятувати одного — треба готуватися врятувати багатьох.

— Ми не гості, — наголосив він, дивлячись на місто в дощі. — Ми — голоси тих, кого ніхто не слухав. І завтра всі їх почують.