Розділ 49: Перший крок Дениса

Хто мовчить — боїться. Ті, хто говорять коли смертельно небезпечно — або хоробриці, або дурні. А Денис знав: мовчати коли чинять зло — означає дозволяти. І він не дозволяв чинити зло.

На вулиці пізня осінь. Київ дихав туманом і втомою. Легкий холод пронизував до кісток, і місто, здавалося, притихло, бо знало: хтось дивиться, хтось чекає. Ліхтарі розсіяли жовтувате світло на мокру бруківку, а повітря пахло сирістю та бензином. Закинутий готель на Оболоні стояв мовчазно, його розбиті вікна відбивали сіру світлоту ранку. Всередині — тіло. Молодий хлопець, двадцять два роки. Ще вчора він був живим. Тепер мертвий — безіменна історія, яку хтось вже прагнув списати на «передоз».

— Наркота, — сказав патрульний, спостерігаючи за тілом.

— Звідки така впевненість? — спитав Денис, не відводячи очей.

— Ну, вигляд такий. Та й хто його там знайде… , що справді відбулось.

Денис нахилився до тіла. Жодного сліду від голки. Але на обличчі — синці, на потилиці — вм’ятина. Хтось бив безжально, безжально, і робота була не дилетанта. Кожна деталь говорила сама за себе, що хтось хотів приховати — і Денис чув цю тишу, як ніхто інший.

Він звик до такого. Не тому, що байдуже, а навпаки, що треба думати, коли інші панікують. Його розум працював в прискореному режимі, збираючи факти, як археолог уламки старовинної мозаїки. Він помічав деталі, на які ніхто не звертав уваги: кут падіння тіла, розташування слідів крові, навіть дрібні подряпини на стінах. Кожен з цих слідів — мов нитка в великому вузлі правди, який треба розплутати.

— Викликай Максима, — коротко сказав він.

Через сорок хвилин Максим приїхав. Кава в руках, кросівки з брудом, ноутбук під пахвою. Він завжди приходив готовий — як тіньова опора Дениса. Його уважний погляд пробіжав по кімнаті, немов він вже бачив всі відповіді, приховані в хаосі.

— Працюємо, шефе?

— Без жартів. Спробуй витягнути з телефона хоч щось.

Їхня співпраця тривала роками. Максим — колишній геній програмування, тепер позаштатний співробітник поліції, який вірив тільки в факти. Закон для нього був лише рамкою, а не суттю. Його цікавили дані, сліди, код і лог-файли. Саме це робило його ідеальним партнером для Дениса. І головне Максим мав два життєвих принципа: по-перше я будь хто але не злочинець, при цьому все для справи а не в кишеню; і по-друге, якщо дав слово виконуй будь що. Тому не давай необміркованих обіцянок. 

— Він спілкувався з якимось "Тайгером" за добу до смерті, — сказав Максим через п’ятнадцять хвилин. — Переписка видалена, але сліди залишилися. Пароль від месенджера — день народження собаки. Тупо.

— "Тайгер" — це кличка одного з організаторів підпільних боїв, — промовив Денис. — Я чув це ім’я ще півроку тому. Але доказів не було.

— Тепер є. Відео, — Максим розвернув ноутбук.

На записі — темний підвал. Запах поту, крові і вологи відчувався навіть крізь екран. Хлопець, якого знайшли мертвим, тримався на ногах, поки інші кричали навколо. Потім — удар. Потім другий. Камера ковзнула вбік — і хтось підходить збоку, рухи швидкі, точні. І раптово — темрява.

Денис мовчав. Його розум прокручував всі можливі сценарії: хто за цим стоїть, як вони могли проникнути у підвал, хто мав доступ до камер. Він бачив у кожному русі злочинні шаблони, які більшість людей пропустили б.

— Думаєш, це був "Тайгер"? — спитав Максим.

— Не думаю. Знаю. І цього разу я його візьму. Навіть якщо за ним стоїть вся верхівка, — сказав Денис, стискаючи кулаки. Його очі, звичні до тіней і обману, світилися холодним рішучим вогнем.

Максим не відповів. Лише натиснув «зберегти як». Папка отримала назву: "Смерть не випадкова".

Вітер гудів над містом, туман стискав будівлі, і Денис відчував, що цей день — не просто початок розслідування. Це був перший крок у справжній війні проти тих, хто ховається за масками, проти страху, який отруює суспільство.

Він дивився на порожні вулиці, на старі трамвайні рейки, на пам’ятники, які мовчки дивилися на людей. І знав: поки хтось боїться говорити, доти правду треба озвучувати гучно. Кожен крок Дениса був свідченням того, що мовчання не є варіантом.

— Починається, — сказав він собі, входячи в туман невідомості, яку він повинен розплутати.

Місто не помітило його входу. Але там, серед нічної завіси, вже народжувалася нова хвиля — хвиля, яку не зупинить страх, брехня чи байдужість. І ця хвиля, це непереборне бажання знайти правду.

І хоча цей крок був першим, Денис знав: кожен наступний вимагатиме витримки, розуму і сили духу. Але він був готовий. Бо мовчати — означає погоджуватися з хаосом. А він ніколи не погоджувався.