Розділ 42: Людина без коду

05:45:11

Коли місто тільки починало дихати кавою, шумом вулиць і ранковими маршрутками, Денис вже сидів в холодному підвалі за містом. Стіни дихали сирістю, а єдине вікно, затягнуте металевою решіткою, випускало вузький промінь світла, який падав просто на монітор.

Анжела мовчки працювала — пальці ковзали клавіатурою, як пальці хірурга по відкритій рані. Дані вспливали на екрані, формуючи нескінченні рядки цифр, фрагменти кодів і старі серверні позначки, які вже давно мали бути видалені.

— Це не збіг, — нарешті сказала вона. — Все зійшлось. Збіги, маршрути, псевдоніми. Хтось існує… поза всіма системами. Без коду. Без реєстрації. Людина-примара.

Денис підняв голову:
— Ти про Тінеткача?

— Ні, — вона різко повернулась. — Про того, хто створив його, один з них. Хто написав початкову схему, яку ми вже три роки розплутуємо.

Тиша впала так, що чути було навіть, як в сусідній кімнаті капає вода. Денис повільно стиснув кулак. Його серце билося частіше, ніж треба.

— І що ти знайшла?

Анжела показала на екран. Там миготіло коротке повідомлення, схоже на залишений цифровий слід:

> “Якщо ти читаєш це — значить, система знову зробила помилку. Людина не повинна мати коду.”, тому, що проти цього Боже Слово 

Денис мовчав. Він впізнав цей стиль. Ці формулювання. Колись він сам помилково писав подібні коди, і вважав це правильним — ще тоді, коли був частиною урядової програми, яку тепер намагались стерти з історії.
---

Під Києвом. База “Омега 9”.

Відлуння кроків в бетонному коридорі нагадувало удари серця. Підземний комплекс жив своїм холодним життям — без часу, без сонця, без сумнівів. Генерал Раков ішов до камери №3, куди напередодні привезли полоненого.

Навколо стояла охорона в чорному, із шоломами, що закривали обличчя. В повітрі стояв запах металу й старої ізоляції.

— Ви впевнені, що це він? — спитав генерал.

— Ми не знаємо, — відповів офіцер. — Він не говорить. Але коли побачив фото Дениса — усміхнувся.

Раков стиснув губи. Усміхнувся? Це було гірше, ніж будь-яке зізнання. Тому, що це свідчило про їх співпрацю.

Він увійшов в камеру. Тьмяне світло мигало, наче лампа вагалась — світити чи ні. На стільці, прикутий наручниками, сидів чоловік без виразних рис. Волосся коротке, очі спокійні, а погляд — ніби крізь всіх.

Генерал натиснув кнопку. Камеру залило яскравим світлом. І тоді незнайомець промовив тихо, але чітко:

— Хочете знати, що буде далі? Запитайте Дениса. Він вже відчуває всередині себе.

Раков застиг.
— Хто ти?

— Людина без коду. Та, що створила дзеркало, — відповів полонений. — Але воно більше не належить мені. Бо це штучний інтелект навчений людьми. І є дзеркалом їх почуттів.
---

07:03:00

В підвал Макс приніс ноутбук і поставив його поруч із Анжелою.
— Остання частина мапи дій Тінеткача, — сказав він. — Але є проблема.

— Яка?

— Вона не завершена. Бо останній хід має зробити не він.

На екрані миготіла комбінація символів:

> “0 / 1 / 0 / ∞”

Анжела нахилилась:
— Це не код. Це вибір. Нуль — все зникає. Один — ми діємо. Нескінченність — гра не закінчується ніколи.

Денис довго дивився на екран. Ці цифри здавались простими, але він відчував, що за ними стоїть щось більше, ніж математична логіка. За цим всім стоїть воля Господа.

— Це про нас, — сказав він. — Про кожного. Про те, що ми або вимикаємось як машини, або починаємо спочатку діяти як люди. І тоді перед нами безкінечність, яку пропонує Бог.

— І що ти обереш? — спитала Анжела.

Він не відповів одразу. Його долоні тремтіли. Всередині все боролось — страх і відповідальність, біль і віра. Він згадав себе дитиною, того хлопця, який колись мріяв “захищати”. Не вбивати, не ламати — захищати.

> — Я не код, — нарешті сказав Денис.

— Ми знаємо.

— В мені — залишок чогось, що мало стати інструментом. Але стало сумнівом. І це штучний інтелект.

Анжела підійшла ближче.
— Ти — шанс, Денисе. Якщо обереш його. Тому що те що в тобі повинно підсилювати тебе, а не заміняти.
---

08:00:00

Екран мигнув. Усі три системи — Анжелина, Максова і зовнішня мережа — синхронізувались в точці, якої не мало бути. На екрані з’явився рядок:

> “Проєкт D-0 — активовано.
Рішення прийнято.
Людина не стала кодом.”

Анжела різко обернулась.
— Що це означає?

Денис підвівся. Його погляд був спокійним — вперше за весь час.
— Це означає, що я залишився людиною. Навіть якщо тепер мене не знайде жодна система.

Він зняв з себе браслет із трекером, поклав його на стіл і вийшов в ранок. Над головою кружляли дрони — урядові й чужі, але жоден не зумів його ідентифікувати.

Він ішов дорогою, що вела до міста, й думав: можливо, бути “людиною без коду” — це і є справжня свобода подарована Господом

І, можливо, саме звідси все тільки починається.