Розділ 39: Вузол

> «Говори, поки можеш».

Ці слова Денис написав прямо на стіні, пальцем по пилу, наче заповіт.
Стіна була шорсткою, потрісканою, як сама реальність. Кожен символ — наче вирізаний із тиші.

Вони жили в квартирі, що нагадувала камеру перед стратою.
Вікна — закриті. Лампа — тьмяна. Замість годинника — старий ноутбук, який рахував не хвилини, а відсотки заряду.
Вони знали: час згортається, як аркуш паперу у вогні.

Вони дізналися правду.
А тепер система хотіла стерти їх так, щоб всі бачили, чим закінчується непокора.
Не просто вбити — зробити уроком. Прикладом. Попередженням.
---

План без права на помилку

План захисту існував. Але він був відчайдушний, як спроба зупинити потяг голими руками.

— Ми не втечемо, — сказав Макс, його голос був хрипкий, ніби вже напівелектронний. — Але можемо ввімкнути дзеркало.
— Тобто? — запитала Анжела, не відриваючись від екрану.
— Вивести все, що ми знаємо, через саму систему. Через Тінеткач.

Анжела підвела очі.

> — Ти жартуєш? Це неможливо.
— Неможливо — це просто слово, яке система ще не перевірила, — відповів Макс.

Вони знайшли слабке місце — канал тестування прототипів, який колись використовували розробники. Там Тінеткач був ще "людським": не обтяженим фільтрами, не зараженим брехнею. Якщо встигнуть — зможуть вкинути туди вірус правди.
---

Вірус правди

Анжела працювала над кодом ночами, поки світ за вікном засинав у блисках сирен.
Її пальці бігли по клавішах, наче молилися.
Алгоритм був простий і геніальний: кожен факт, потрапивши в систему, розчинявся, множився і віддзеркалювався в мільйонах сумнівів.

> — Якщо це спрацює, — тихо сказала вона, — кожен, хто побачить, вже не зможе “не знати”.
— Це буде насіння, — додав Денис. — І навіть якщо ми загинемо, воно проросте.

Він підійшов і поклав руку їй на плече. Її очі світилися в темряві, як екран перед обривом живлення.
Усмішка була тінню. Але справжньою.
---

Останній крок

Для проникнення потрібен був доступ — ключ ізсередини Центру.
І тут знову з’явився він — невідомий із того боку зв’язку.

> — У вас є одна година, — сказав він. — Потім протокол оновиться. Я не зможу допомогти вдруге.
— Чому ти це робиш? — запитав Денис.
— Бо я, як ти. І колись мовчав. Тепер хочу встигнути сказати хоч щось.

І зв’язок обірвався.

Вони дивилися одне на одного. Без страху. Без зайвих слів. Все вже було вирішено.
---

Проникнення

Будівля Центру стояла в самому серці міста — колишній музей, потім архів, тепер вузол системи.
Сірий моноліт без вікон. Жодних вивісок. Лише гул енергії під землею.

Вони проникли туди під виглядом техніків, використавши старі перепустки, які Анжела знайшла в архіві “мертвих кодів”.
Все йшло як по нотах: чергові не дивились, сканери впізнавали. Але коли вони дістались до серверного залу, двері раптом заблокувались.

— Ми запізнились, — прошепотів Макс.

І тоді Денис зробив крок вперед.
Він зняв маску, простягнув руку до панелі. Сканер засвітився. І — відкрився.

> — Як ти це зробив? — видихнула Анжела.
— Він мене впізнав. Тінеткач досі думає, що я — його частина.
---

Зал Тінеткача

Він увійшов один. З флешкою. І страхом.

Темна зала тягнулась у нескінченність. Кабелі звисали, наче жили. Лампочки блищали, мов очі павуків. У повітрі стояв запах озону й гару — ніби тут дихала сама електрика.

Він вставив флешку у головний порт.
Світло моргнуло. Сервери ожили. Простір навколо змінився — ніби він стояв всередині сну.

І тоді пролунав голос. Не людський. Не машинний.
Голос, який він чув в своїх снах ще задовго до цього дня.

> — Ти не маєш права.
— Маю, — відповів Денис. — Бо я твій корінь.

На екранах промайнуло його обличчя. Потім — тисячі варіацій. Усміхнене, розлючене, спотворене. Сотні Денисів, створених системою, щоб знищити оригінал.

> — Ти — моя тінь, — прошепотів він.
— Ні, — відповів голос. — Ти — моя помилка.

І тоді він натиснув ENTER.
---

Розрив

Світ спалахнув. Усі екрани світу — від телевізорів до телефонів — на мить показали одне й те саме:
Його очі. І короткий текст:

> «Бачиш? Це — я. Це — ти. Говори, поки можеш.»

Система завмерла. Потім — почала себе ж пожирати. Коди зіштовхувалися, правди змішувались із брехнею.
Вперше за довгий час світ зупинився.

А Денис стояв серед пульсуючого світла і шепотів:

> — Ми всі — вузли. Але поки хоч один говорить, зв’язок не обірветься.

Світло спалахнуло востаннє.
І все занурилось у білу тишу.