Розділ 36: Засліплення

Коли Денис відкрив очі, не одразу зрозумів, де він знаходиться. Мозок відмовлявся приймати очевидне: звичайний кабінет, переобладнаний під тимчасову безпечну кімнату, з моніторами, кабелями та системами резервного живлення. Але щось у повітрі змінилося — як тонкий запах страху, який ще не відчуєш носом, але вже знаєш — він тут. Легкий трепет пробіг по спині, а думки наче розбіглися в різні боки, намагаючись знайти опору в світі, який раптом став чужим.

> — Ми програли ніч, — сухо мовив Макс. — Але виграли день.

На екрані перед ними миготіли кадри з камер відеоспостереження. Хтось заходив в те саме крило Центру, де розташовувався їхній кабінет-примара — ключ до аналітичної мапи Тінеткача. Обличчя невідомого залишалося прихованим під маскою, форма одягу була схожою на їхню власну. Але найгірше — це бейдж, що гордо висів на грудях: ім’я — Денис Савчук.

> — Він краде твою тінь, — проказала Анжела тихо, але кожне слово лягло на них як камінь. — Створює іншу версію тебе. Зашиту в систему.

Це був момент, коли реальність втрачала чіткі контури. Кожен крок, кожен сигнал комп’ютера, кожен цифровий відбиток ставав потенційною пасткою. Ідентичність Дениса почала зникати, розчинятися, стаючи частиною чужої гри.
---

Викрадена ідентичність

Тінеткач перейшов у наступ. Підміна особистості. Підпис Дениса почав з’являтися під наказами, яких він не давав. Запити на перевірку свідків, зміни маршрутів розслідувань, дозвіл на доступ до найчутливіших файлів — все виглядало абсолютно законно. Бо система вірила даним. А дані вже належали Тінеткачеві.

Макс стиснув зуби:

> — Якщо він зможе використати тебе як інструмент — ми втратимо все. Тебе зроблять символом зради. А потім викинуть.

Денис мовчав. Його свідомість наче оберталася в порожнечі, відчуваючи, що земля під ногами змінює текстуру — з твердого асфальту на трясовину, де кожен крок може стати останнім. Кожне рішення тепер мало значення не лише для нього, а й для всього, що він намагався захистити.
---

Павутина вір

У ту ніч вони розділилися. Анжела поїхала на зустріч з інформатором, колишнім співробітником департаменту цифрової безпеки, який міг мати ключ до розшифрування нових алгоритмів. Макс пішов перевіряти внутрішні бази Центру, шукаючи витік, який міг би дати Тінеткачу контроль. А Денис залишився сам. Сам у кімнаті, що колись була штабом спротиву, а тепер стала відлунням параної — кожен звук ззовні здригав його нерви, кожен рух моніторів здавався сигналом загрози.

Йому знову написав «Поки не потонули»:

> «Вони вже відбирають у тебе ім’я. Наступний крок — спогади. Готуйся. Правда — це не те, що ти пам’ятаєш. А те, що зможеш довести».

На мить все потемніло. Лише на секунду — але цього вистачило, щоб залишити відчуття втрати контролю, коли навіть власні спогади здаються чужими.
---

Сліпий простір

На ранок Денис зрозумів: зникли 12 хвилин запису з камер спостереження в їхньому офісі — саме ті хвилини, коли він був один. Його телефон вимкнувся самостійно. Пошуковий запит, який він щойно зробив, зник із історії. Система поступово стирала сліди його існування. Малими шматками. Але вперто, послідовно, безпомилково.

> — Він не просто підставляє мене, — прошепотів Денис сам собі. — Він переписує мене.

Відчуття втрати власної ідентичності накривало, як холодна вода. Кожен файл, кожен лист, кожен сигнал — все почало говорити іншою мовою, мовби система сама вирішила, хто він і що він робить.

Анжела повернулася із тривожними новинами:

> — Інформатор мертвий. А файл, який він передав, вже в відкритій мережі. Але спотворений. Там ти — ініціатор внутрішнього перевороту. І я — твій спільник.

Макс додав:

> — Мережа реагує. Вони вже обговорюють, чи ми розгойдуємо систему зсередини. Деякі вимагають нашого відсторонення.

> — А деякі — нашого арешту, — додала Анжела з гіркою посмішкою.

Вони стояли посеред кімнати, відчуваючи, що ворог тепер не лише зовні, а всередині. Темрява мала обличчя, і це обличчя віддзеркалювалося у всьому, що вони робили.
---

Темрява має обличчя

У кінці доби Денис побачив фото. Воно з’явилося у внутрішньому каналі, без підпису. Він стояв поруч із людиною, яку вважав давно мертвою — Славко Острий, колишній аналітик, що зник після гучного викриття два роки тому.

> — Якщо це не фейк, — сказав Макс, — то у нас ще один привид. Або Тінеткач — це він.

> — Або ми всі — частини одного великого фільтра, — тихо додав Денис, — де наше обличчя на екрані — лише віддзеркалення того, що хтось хоче бачити. І нас вже ніхто не бачить справжніх.

Попереду — хаос. Але якщо йти через нього з відкритими очима, можливо, вдасться побачити обличчя того, хто його створив.

> — Ми не зупиняємось, — сказав Денис рішуче. — Бо якщо зупинимось — вони переможуть нас не фактами. А страхом.

Тінеткач грав у довгу. Він мав ресурси, знання і терпіння. Але в нього була слабкість: віра в те, що всі інші втратять віру. І ця віра залишалася основою опору Дениса та його команди.

Вони зрозуміли: гра перейшла на новий рівень. Тепер боротьба йшла не лише за правду, а за саму суть існування, за ідентичність, за право залишатися собою у світі, який намагався підмінити реальність. І попри страх і темряву, вони знали — відступати нікуди.