Розділ 35: Дзеркала

Здавалося, що час сповільнився. Після того ранку, коли Макс розгорнув карту, в штабі зависла тиша, важка і гнітюча, як перед обвалом. Люди працювали, але вже не так, як раніше — із впевненістю та швидкістю, а з обережністю, наче у лабіринті із дзеркал, де кожен крок може бути останнім правильним. Кожен рух відлунював в стінах, кожен погляд на монітор чи мобільний сигналізував про можливу пастку. Невидимі дзеркала множили реальність, і ніхто не міг відрізнити, де справжній шлях, а де — пастка, створена невидимим ворогом.

Анжела зникла з радарів на добу. Її телефон мовчав, а сигнали локації то з’являлися в одному кінці міста, то в іншому, кожні двадцять хвилин, створюючи химерний слід, немов вона сама намагалась заплутати тих, хто стежить. Денис відчував, що щось готується, і ця передчутна напруга робила серце важким, а думки — гострими, як леза.

> — Макс, пробий її останні три маршрути. І перевір, чи десь там був сигнал від “Поки не потонули”.

Макс мовчки кивнув і відразу почав перевірку. Його пальці швидко перебирали файли, а очі ковзали по маршрутах і координатах. Він помічав дивні збіги, неспівпадіння сигналів, сліди, які можна було б трактувати по-різному — але Денис знав, що тут нічого не випадково.

Ще до того, як аналіз завершився, двері штабу відчинилися, і Анжела увійшла сама. Вона була суха, пряма, трохи знервована, але в очах горіла рішучість.

> — Не питайте, де я була. Але ми маємо проблему. І шанс.

Вона кинула на стіл флешку, і повітря, здавалось, затремтіло від її ваги.

> — Це розмова. Внутрішній запис. Кабінет, що на карті Макса. Тінеткач був там. І говорив… з кимось із “верхівки”.

Макс одразу вставив носій у захищений ноутбук. Звук хрипів і шумів перетворювався на зрозумілі слова, що прорізали тишу:

> — Ти знаєш, чому ми це робимо. Ми не знищуємо — ми будуємо. Просто світ не готовий до чистої правди.
— А ті, хто заважає?
— Їх потрібно… трансформувати. Через біль. Через сумнів.

Денис стиснув кулаки. Його свідомість прокрутила всі можливі наслідки.

> — Це — програма «Скляний код». Я чув про неї… колись. Давно. Теорія системного зла, яке себе не бачить. Воно просто діє, переконане, що чинить благо.

Це був не просто план чи угруповання — це була філософія контролю, яка проникла у всі рівні влади, систему безпеки і свідомість людей. Своєрідний вірус, що формує поведінку, не залишаючи простого шляху до опору.
---

Внутрішній вірус

Поки команда прослуховувала уривки, у Центрі стався витік. Один із серверів антикорупційного хабу раптово самознищився: коротке замикання, перегрів, дим. Ніякого зовнішнього вторгнення не було, і це відчувалося як сигнал: хтось ізсередини активував протокол «самоочищення».

> — Тінеткач не просто серед нас, — хрипко сказав Макс. — Він торкається самої плоті системи.

Це була нова якість загрози: не просто зовнішній напад, а внутрішнє зараження, здатне формувати фальшиві образи, відокремлювати правду від брехні, змушувати сумніватися навіть у найближчих союзниках.

На пошту Дениса прилетів лист із «мертвого» акаунта агента на ім’я Олег, якого вважали загиблим під час рейду ще рік тому.

> Тема: “Скрізь є вікна. Дивись, але не довіряй жодному дзеркалу. Там може бути твоє обличчя, але не твоя душа.”

Файл додав фрагмент відео спостереження: Денис, весь у чорному, заходить в кабінет. Чи це був Тінеткач, чи хтось створив ідеальний монтаж?

> — Це монтаж, — одразу сказав Денис. Але навіть його голос трохи здригнувся.
— Це виклик. Вони хочуть нас роз’єднати, — тихо промовила Анжела. — Якщо навіть ми почнемо сумніватися одне в одному…

Їхня довіра опинилася на межі руйнування.
---

Павутина зсередини

Почалась перевірка. Внутрішнє розслідування в штабі, де Денис починав свою роботу, тепер перевіряло його самого. Його колег, його історію, його паролі. Кожен рух фіксувався, кожне повідомлення переглядалося.

Тінеткач перейшов на новий рівень. Він не просто атакував зовні — він створював альтернативний образ Дениса, перетворюючи героя на потенційного ворога у очах колег. Це була найтонша, найбільш руйнівна гра: психологічна, майстерна, не залишає слідів, але роз'єднує.

У чаті з’явилося повідомлення:

> «Справжній ворог — не ззовні. Він сидить у центрі вашої надії. Коли правда настане, коли підозра стане правдою — я переможу».

Це була гра людини, яка не мала нічого святого, чия логіка ґрунтувалася на страху, сумніві і маніпуляції.
---

Інстинкт істини

Денис вийшов на дах будівлі. Місто під ним не змінювалося: рух автомобілів, люди, ліхтарі — все залишалося колишнім. Але для нього світ був іншим — тепер кожен сигнал, кожен рух міг означати щось більше.

Анжела вийшла слідом.

> — Ми ще маємо шанс. Але треба діяти до того, як довіра помре остаточно.
— Як? — спитав Денис.
— Через вогонь. Через правду, яка обпікає. Ми мусимо вийти на чисту воду, навіть якщо вона крижана.

Денис кивнув. Наступним кроком мав стати план, як заманити Тінеткача в пастку, в яку може потрапити лише той, хто вірить, що він — всевидячий.

> — Ми зробимо дзеркало. Але з тріщиною. Хай побачить себе — справжнього. Якщо наважиться.

Темрява завжди вірить, що вона виграла. Але саме тоді вона найбільш вразлива. І Денис разом із командою мав намір скористатися цим моментом, перевернувши гру зсередини і виводячи ворога на чисту воду.