Розділ 24. Новий сигнал

Минуло кілька місяців після завершення масштабної спецоперації, що змінила не лише його життя, а й весь департамент. Денис намагався повернутися до звичного ритму, але спокою не було. Його ім’я тепер знали навіть ті, хто ніколи не цікавився справами безпеки. Для одних він став символом чесності, для інших — небезпечним фанатиком правди, який «зайшов надто далеко».

Йому пропонували переведення — в центральний апарат, у міжнародні структури, навіть кілька разів натякали на можливість еміграції «в обмін на спокій». Але Денис відмовився. Він не хотів починати все з чистого аркуша — бо знав: цей аркуш ніколи не буде чистим. Занадто багато крові, тіней і таємниць залишилося позаду, щоб просто закрити очі.

Дні знову потекли одноманітно: ранкові звіти, нескінченні таблиці, допити свідків, папки, що пахли пилом і тривогою. Але навіть в цій буденності Денис відчував щось невидиме — ніби повітря час від часу стигло навколо нього. У глибині свідомості він розумів: справа не закінчена. Точніше — її лише прикрили зверху політичним глянцем, щоб суспільство повірило, що зло переможене.

Але зло не помирає від бюрократичного рішення.

І одного дощового ранку це підтвердилося.

Небо було свинцевим, дощ рясно бив по даху, ніби нагадуючи, що спокій — це ілюзія. Денис увімкнув ноутбук, плануючи переглянути аналітичні дані щодо старих справ, коли екран раптово засвітився новим повідомленням. Захищений канал. Без підпису. Без імені. Але шрифт, структура, навіть стилістика — все виглядало знайомо, надто знайомо, щоб бути випадковістю.

Вкладення.

Він натиснув — і побачив знімок старої потертої папки. На обкладинці — напис, від якого серце стислося дуже:

«Курило. Актив збережено».

Він довго дивився на екран, не дихаючи. Курило. Ім’я, яке з’являлося в найтемніших справах, але жодного разу не мало реального обличчя. Примара системи. Легенда, яку хтось вміло підтримував роками, щоб в потрібний момент використати. За ним тягнувся шлейф історій — викрадення людей, офшорні операції, політичні маніпуляції. Курило завжди був там, де сходилися нитки, але ніхто не міг довести, що він — справжній.

«Актив збережено» — це означало, що він живий. Або що хтось діє від його імені.

Денис відкрив другу частину повідомлення — короткий фрагмент переписки між кількома високопосадовцями. Ім’я Курила стояло поруч із прізвищами, які ніколи не мали бути поруч в одному документі. Судді, депутати, генерали. Люди, котрі, за офіційною версією, не мали нічого спільного. Але ця переписка ламала всі легенди.

Він відчув, як в грудях наростає тиск, а холод пробігає хребтом. Це не провокація. Не фальшивка. Його інтуїція — та сама, що не раз рятувала йому життя, — кричала: це справжній сигнал.

Денис повільно встав, підійшов до вікна. За склом текли струмки дощу, в них відбивалося бліде світло ранку. Він подумав про все, що пережив — переслідування, брехню, зради колег. І зрозумів: система знову ожила. Вона лише притихла, щоб відродитися в новій формі.

Він повернувся до столу, налив собі міцної чорної кави й почав аналізувати шифр. Повідомлення не могло прийти ззовні — внутрішній домен, який давно мав бути ліквідованим після попередньої операції. Це означало лише одне: хтось із «очищених» структур вижив або... був активований повторно.

Той, хто надіслав повідомлення, знав, що робить. І хотів, щоб саме Денис отримав його.

Він відкрив внутрішній лог, перевірив ланцюжок IP-адрес — все вказувало на зашифрований вузол у старій урядовій мережі, давно закритій для користування. Хтось або знайшов спосіб її відновити, або мав доступ до серверів, які, за офіційною версією, знищили.

Денис відчув, як у нього по спині пробіг холод. Якщо це справді Курило або хтось із його мережі, то він не просто повернувся — він вже діє.

Він згадав обличчя тих, хто тоді, після операції, зник безвісти. Дехто з них міг бути лише маріонеткою, а були справжні ляльководи — в тіні.

Денис взяв телефон і натиснув знайомий номер. На другому кінці пролунало кілька гудків, а потім — голос, який він давно не чув:

— Іро? Це я.

— Денис?.. — в її тоні було здивування й легка тривога. — Ти ж казав, що все закінчено.

— Я теж так думав. Але схоже, ми тоді зачепили лише верхівку. У мене новий сигнал. Дуже серйозний.

— Наскільки серйозний?

— Курило.

Після цих слів запала тиша. Та тиша, яку неможливо сплутати — коли двоє людей одночасно усвідомлюють масштаб біди.

— Ти впевнений?

— На сто відсотків. Повідомлення прийшло через стару внутрішню систему. Хтось її відновив.

— Ти розумієш, що це може бути пастка?

— Звісно. Але якщо ні — ми маємо справу з чимось значно більшим, ніж думали.

Іра зітхнула. Вона давно залишила систему, але залишалася однією з небагатьох, кому Денис довіряв повністю. Колишня ІТ-спеціалістка антикорупційного підрозділу, вона знала, як шукати правду навіть там, де її ховали найглибше.

— Добре, — сказала вона після короткої паузи. — Скинь мені зашифрований пакет. Я перевірю джерело. Але будь обережний. Якщо це знову вони — тебе вже, напевно, відстежують.

— Мене відстежують завжди, Іро. Я просто навчився з цим жити.

На мить у слухавці запанувала тиша. Потім її голос став м’якішим:

— Ти знову в грі, Денис?

Він усміхнувся, але в усмішці не було радості.

— Я ніколи з неї не виходив.

У цю ж мить за вікном спалахнула блискавка, і грім вдарив так близько, що здригнулися шибки. Звуковий сигнал в ноутбуці пискнув, показавши коротке повідомлення: «З’єднання перервано».

Денис відкинувся на спинку крісла й закрив очі. Дощ перетворився на зливу, і здавалось, що саме небо намагається змити те, що ось-ось розпочнеться.

Він знав: цього разу все буде інакше.

Курило живий. А якщо живий він — значить, темніші тіні вже рухаються. І, можливо, на цей раз вони ближче, ніж будь-коли.