Розділ 23 Михайло знову творить добро.

Того дня, коли Михайло, як завжди, проводив роздачу безкоштовних обідів, усе йшло своїм звичним шляхом. У дворі біля церкви стояли столи, запах гарячого борщу й свіжого хліба наповнював повітря. Люди приходили з різних куточків — старенькі з порепаними руками, матері з дітьми, чоловіки, яких життя покотило десь на узбіччя. Михайло вже давно навчився бачити у кожному не лише нужденного, а й людину, в якій ще жевріє Божа іскра.

Він обходив усіх, вітався, жартував, іноді просто торкався до плеча — і цього було досить, щоб хтось відчув, що про нього не забули. Та цього разу його погляд спинився на чоловікові, який сидів осторонь, біля старої огорожі, під навислою гілкою каштана. Він не їв, не розмовляв, лише втупився в землю. Його руки тремтіли, ніби він стримував себе від чогось.

Михайло відразу відчув — це не просто втома. У цьому чоловікові було щось важке, темне, як слід від давнього гріха, що не дає спокою.

— Чому не їси? — тихо спитав він, підходячи ближче.

Той спершу не почув або зробив вигляд, що не чув. Лише коли Михайло сів поруч, зітхнув і промовив:

— Що тебе турбує, брате?

Чоловік здригнувся. Повільно підняв голову, і в його очах Михайло побачив біль, сором і страх, змішані в одне. Йому здавалося, що цей погляд колись уже бачив — у тих, хто стояв на межі, між старим життям і новим.

— Я зробив у житті багато поганого, — прошепотів чоловік. — Дуже багато.

Михайло не став перебивати. Він відчув — зараз треба мовчати й слухати. І в душі промайнуло тихе відчуття: Бог хоче, щоб я його почув.

Чоловік почав розповідати. Колись він був частиною злочинного угруповання. Гроші, сила, страх — ось що тоді керувало ним. Він брав участь у розборах, вимаганнях, навіть бив людей за наказом. Але з часом щось у ньому почало тріскатись.

— Уперше я задумався, коли бачив, як плаче дитина того, кого ми прийшли "покарати". Вона стояла, дивилася на нас — і в її очах було стільки болю, що я тоді не витримав. Але потім… Потім знову втягнувся. Бо коли живеш у темряві, здається, що іншого світу не існує.

Він замовк. Руки судомно стискали край лавки.

— А потім? — обережно запитав Михайло.

— Потім я зрозумів, що не можу так далі. Я пішов від них. Хотів почати все спочатку. Але ті, з ким був роками, вирішили, що я зрадник. Тепер мене шукають. Я ховаюся, ночую де доведеться, живу страхом. Я не злодій уже, але й не вільний.

Він опустив голову. Михайло подивився на нього і подумав: скільки таких людей ходить поряд — тих, хто оступився, але хоче виправитись. Бог дає шанс кожному, але не кожен наважується його прийняти.

— Ти справді хочеш змінитися? — спитав Михайло.

— Хочу… тільки не знаю як. Я все втратив. І роботу, і житло, і віру в себе.

Михайло замислився. Це було непросте випробування. Він знав, що вплутується у справу, яка може принести йому проблеми. Але в глибині душі було ясне, спокійне відчуття: треба допомогти.

— Якщо готовий почати спочатку, тоді слухай, — промовив він твердо. — Їдь звідси. У тебе не буде минулого, тільки майбутнє. Я допоможу, але пам’ятай: це не подарунок. Це шанс.

Той кивнув.

Михайло знайшов йому місце в іншому місті — далеко, де його ніхто не знав. Домовився через знайомих, щоб чоловіка взяли працювати на будівництво. Дав йому трохи грошей — рівно стільки, щоб дістатися і прожити перші дні.

— Це не милостиня, — сказав він, дивлячись прямо в очі. — Це випробування. Якщо зможеш використати цей шанс правильно — Бог відкриє перед тобою дорогу. Якщо ні — більше не звертайся до мене, бо тоді ти відкинув не мене, а Його волю.

Чоловік мовчки потиснув йому руку. В очах блиснула подяка й страх одночасно — страх знову зламатися.

Минув рік.

Одного разу Михайло поїхав у справах до того самого міста. І вже коли повертався, випадково побачив знайоме обличчя — того самого чоловіка. Але він був зовсім інший: охайно вдягнений, з рівною поставою, на його обличчі було спокійне світло.

— Ви… — чоловік спершу не повірив власним очам. — Ви мене пам’ятаєте?

Михайло усміхнувся.

— Як можна забути того, кому Бог дав другий шанс?

Той зніяковіло посміхнувся.

— У мене тепер невелика справа — робимо меблі. Я працюю чесно. Люди довіряють. І знаєте, я вже допоміг кільком хлопцям, які теж шукали вихід. Як ви тоді допомогли мені.

Михайло поклав руку йому на плече.

— Ось що значить не втратити даровану можливість. Але пам’ятай — дякуй не мені. Дякуй Богові. Це Він тебе врятував, не я.

— Я знаю, — тихо відповів чоловік. — Ви навчили мене не просто виживати. Ви навчили мене жити правильно. Я більше ніколи не повернуся до того, ким був.

Михайло глянув йому вслід, коли той ішов, і подумав: Отак і має бути. Коли людина справді хоче виправитися — Бог завжди знайде спосіб дати їй шлях. Але комусь треба цей шлях показати.

Він повернувся до своєї щоденної праці — до тих, хто чекав на нього, на обід і на слово підтримки.

Михайло не мав надлюдських сил, не володів статками, не керував людьми. У нього був лише дар передбачення — тихий, непоказний, але справжній. І він використовував його не для себе, а для тих, хто ще мав надію.

Іноді, коли ввечері він молився перед сном, у його серці звучали прості слова:

"Господи, дякую Тобі за те, що дав мені бачити тих, кого ще можна врятувати."

Його шлях не був легким, але кожен день приносив йому впевненість у головному — добро, навіть найменше, не зникає. Воно росте в тих, кому ти його даруєш.