Розділ 22 : Полювання

Минуло кілька днів після того, як Влад зник зі столиці. Михайло зробив все, щоб його ніхто не знайшов. Влад отримав нове ім’я, нове життя й навіть новий шанс — працювати на фермі разом із колишнім другом, тим самим, якому Михайло колись допоміг вибратися з життєвої темряви. Тепер вони жили в маленькому селі, серед полів і чистого повітря, далеко від шуму міста. І хоча іноді Влад прокидався вночі, заливаючись потом від кошмарів, він починав дихати по-справжньому. Вперше за довгі роки він відчував не страх, а спокій.

Але зникнення виконавця не залишилося непоміченим.

Ті, хто замовляв усунення Дениса, були не випадковими злочинцями. Це була ціла сітка — зміїне кубло, що проникло в бізнес, політику, навіть у силові структури. Вони контролювали угоди, банки, медіа, підставних чиновників і суддів. Люди для них були пішаками. І коли один із таких пішаків зник, система здригнулася.

У розкішному кабінеті на останньому поверсі бізнес-центру сидів чоловік у сірому костюмі. Стіни — з темного дерева, на столі — лише келих із коньяком і планшет із фотографією Влада. Поруч стояли двоє охоронців, чорні костюми, короткі зачіски, беземоційні обличчя.

— Знайдіть мені цього Михайла, — холодно промовив чоловік, не підводячи очей від екрана. — І якщо треба, зробіть із ним те саме, що мали зробити з Денисом.

— Є, — коротко відповів один із підлеглих.

— І ще, — додав шеф, повільно обертаючи келих в руці. — Перевірте всі наші канали. Хтось проговорився. Хтось нас зрадив.

Погляд його був спокійним, але під цією крижаною оболонкою відчувалася лють — тиха, уперта, смертельна.
---

Тим часом Денис працював над тим, що могло перевернути все. Його ноутбук був завантажений файлами: записи розмов, банківські перекази, схеми підставних фірм. Він мав багато, але бракувало головного — свідка, який підтвердить все на суді. Без цього — все залишиться лише набором цифр і слів.

Михайло зателефонував йому рано-вранці. Голос був спокійний, але з натиском:

— У мене є контакт. Людина, яка раніше працювала на них. Вона знає багато. І може підтвердити кожну твою підозру і факти, які мають документальне підтвердження.

— Хто це? — насторожився Денис.

— Її звуть Лариса. Колись була особистим бухгалтером одного з головних гравців. Коли почалися махінації, вона намагалася вийти з гри. Її підставили, списали все на неї, але вона дивом зникла, як і багато тих кому я допоміг.

— І де вона зараз?

— У жіночому монастирі, на заході країни. Сховалася від світу. Але, думаю, ще не все сказала.

— Це небезпечно, і в першу чергу для неї— попередив Денис. — Вони полюють за кожним, хто міг бодай щось знати.

— Знаю. Але іноді, щоб врятувати інших, треба піти самому на ризик, а не використовувати інших.

Михайло не любив ризикувати, але цього разу відчував: має поїхати сам. Не через недовіру — через обережність. Чим менше людей знали про місце, тим краще.

Дорога тягнулася крізь осінні пейзажі: золоті ліси, гірські серпантини, запах вогкості й сосни. Михайло їхав сам, стареньким авто, з Біблією в кишені. До монастиря дістався під вечір.

Його зустріла молода черниця з глибоким спокійним поглядом.

— Ви шукаєте Ларису? — запитала вона тихо.

— Так. Мене звати Михайло.

— Вона вже чекає вас, — відповіла сестра Софія і провела його до невеликої кімнати.

Там, біля вікна, стояла Лариса. Колись впевнена в собі, стильна, тепер вона виглядала виснаженою, але не зламаною. На обличчі — спокій, в погляді — вогонь.

— Ви не уявляєте, як довго я чекала, щоб сказати правду, — сказала вона, ледве стримуючи сльози. — Я маю копії документів. Вони сховані тут. Якщо мене не стане — знайдуться ті, хто їх передасть.

— Ми не дозволимо, щоб тебе знайшли, — запевнив Михайло. — Але все одно, треба діяти обережно.

Вони працювали до пізньої ночі, переглядаючи матеріали, роблячи копії, фотографуючи сторінки. Потім Михайло зібрав все в велику папку, сховав у багажнику під подвійне дно і вирушив назад.

Дорога була пуста. Тиша гір, нічна прохолода, фари ковзали по мокрому асфальту. І раптом попереду — тінь, два сліпучі вогні. Джип перегородив дорогу. Михайло натиснув на гальма, але машину все одно занесло, і вона з’їхала в кювет.

Двері відчинилися, і в темряві пролунали кроки.

— Ну нарешті, — хриплий голос розітнув повітря. — Думав, що зможеш грати в Бога?

Двоє в масках підійшли ближче. В руках — зброя.

— Все, що ти зробив, було марно, — сказав один. — Свідки зникають. І герої — теж.

Михайло спробував підвестися, оперся на двері, кров стікала з чола, він мав розсічення. Але очі його світилися спокоєм.

— Ви не встигнете, — промовив він рівно. — Бог вже знає ваші імена. І скоро про них дізнаються всі.

Нападники на мить завмерли, але для них це лунало фанатично і невірогідно. І саме тоді в кущах засвітилися ліхтарі.

— Поліція! Не рухатись! — пролунало з темряви.

Постріли так і не пролунали. Нападників скрутили миттєво. Один намагався втекти, але його збили з ніг.

Михайло стояв, опершись на авто, дихав важко, але не тримався. Його врятували секунди. І його довіра. Бо він повідомив про поїздку лише одній людині — Владові. Той, відчувши тривогу, зателефонував Денисові, а той зв’язався з людьми, яким довіряв. Саме це й зберегло життя Михайлу.

Коли все закінчилося, поліцейський підійшов до нього:

— Ми перевірили їхню машину. Всередині — зброя, підроблені документи, телефони з контактами високопосадовців. Ви навіть не уявляєте, в що вплуталися.

— Уявляю, — тихо відповів Михайло. — Інакше б не дойшов туди де я зараз.

Він глянув на нічне небо. Там, між хмарами, з’явилася єдина зірка. І він усміхнувся.

Бо знав — це лише початок великого полювання. Але тепер полюватимуть не вони.