Шлях Михайла Розділ 19 Неправедний свідок

У місті панувала напруга. Кожна газета, кожен сайт, навіть розмови в чергах і транспорті крутилися навколо одного — гучного судового процесу, що мав відбутися найближчими днями. Люди сперечалися, обговорювали, засуджували або співчували. Всі чекали, як закінчиться справа, що сколихнула громаду.

На лаві підсудних сидів молодий чоловік — Ігор, 28 років, слюсар із місцевого заводу. Його звинувачували у тяжкому злочині — нібито в нападі на підприємця, який після побиття опинився в лікарні. Усі докази, здавалось, були проти нього. Єдиний свідок стверджував, що бачив, як саме Ігор тікав із місця події. І цей свідок — Петро, чоловік середніх років із підозрілою репутацією.

Мало хто знав, що Петро отримав за свою «щирість» кругленьку суму від справжніх винуватців. Він вірив, що правда не вийде на світ, бо ніхто не стане копирсатися в темній історії, де гроші розставили все на свої місця.

Та Бог бачив.

Михайло почув про справу неначе випадково — під час своєї щоденної роздачі безкоштовних обідів у дворі біля храму. Серед тих, хто приходив по їжу, був літній чоловік, ветеран, якого Михайло вже давно знав. Того дня він був особливо засмучений:

— Ви чули, пане Михайле, — промовив він, сідаючи на лавку. — У нас в районі судять хлопця, Ігоря Ковальчука. З дитинства знаю — чесний, працьовитий, не п’є, ні в які бійки не встряє. А тепер хочуть зробити з нього злочинця. Все через одного брехуна, що за копійку совість продав.

Михайло нахилив голову. У грудях щось стиснулося. Йому не треба було довго думати — він відчув те саме знайоме покликання, що приходило кожного разу, коли Бог хотів через нього втрутитися. Його серце сповнилося упевненістю: в цій історії треба діяти негайно.

Вночі, коли все місто спало, Михайло довго молився. Потім, ніби за невидимим натхненням, встав, взяв куртку й пішов до старого району біля вокзалу. Там, серед тьмяних вулиць і дешевих барів, він знайшов того, кого шукав — лжесвідка Петра.

Той сидів у забігайлівці з мутним келихом пива, важко втупившись в стіл. Його очі видавали внутрішній неспокій — совість ще не померла, просто спала під вагою страху й грошей.

Михайло сів навпроти, не промовивши жодного слова. Петро підняв голову, здивовано глянув:

— Ти хто такий? Поліція?

— Ні, — відповів Михайло спокійно. — Просто людина, яка знає, що ти збрехав.

— Звідки ти можеш знати?! — вигукнув Петро, намагаючись сховати роздратування за зухвалістю.

— Мені відкрив це Бог. Ти збрехав, і через тебе невинний може втратити життя. Але ще не пізно.

Петро насупився, нервово глянув у вікно.

— Знаєш, скільки мені пропонували? — буркнув він. — Я просто підписав папірець. Усі так роблять.

— Не всі, — відповів Михайло тихо. — І не всі потім спокійно сплять. Якщо ти завтра повториш брехню в суді, Бог не дозволить тобі знайти миру. Ти втратиш не лише спокій, а й найдорожче.

— Це що, погроза? — нервово засміявся Петро, але сміх його був порожнім.

— Попередження. Я не суддя і не кат. Але знаю, що ти ще можеш вибрати правду. Якщо не зробиш цього — вона знайде тебе сама.

Михайло встав і пішов, не озираючись.

Ту ніч Петро не спав. Він перевертався на ліжку, чув у голові ті слова: “Ти втратиш найдорожче.” Йому здавалось, що в кімнаті хтось є, що навіть темрява судить його. Коли настав ранок, він вийшов на двір блідий, наче після важкої хвороби.

Суд розпочався рівно о десятій. В залі — журналісти, родичі, кілька поліціянтів. Ігор сидів у клітці, опустивши очі, поруч адвокат щось пояснював. Суддя переглядав документи, а прокурор готувався викликати свідка.

— Свідок Петро Гайдук, до трибуни, — пролунало.

Петро піднявся. Його ноги були наче свинцеві. Він ішов повільно, немов через багнюку. Коли став перед суддею, руки тремтіли. Він мав лише повторити те, що вже підписав раніше. П’ять речень — і справа вирішена.

— Ви готові дати свідчення? — спитав суддя.

— Так, Ваша честь, — відповів він хрипко.

Та коли відкрив рот, щоб вимовити перші слова, щось сталося. Серце раптово стиснулося, у голові запаморочилось. Йому здалося, що хтось стоїть за спиною — той самий чоловік із учорашнього бару, але тепер його голос лунав всередині: “Скажи правду.”

— Ваша честь… — прошепотів Петро, стискаючи груди. — Я… я збрехав.

Зала завмерла.

— Що ви сказали? — нахилився суддя.

— Я збрехав! — крикнув Петро, наче зірвав із себе ланцюг. — Ігор не винен! Мене змусили, мені заплатили, щоб я це сказав!

Зчинився гамір. Адвокат схопився на ноги, прокурор поблід, суддя вимагав тиші. Журналісти кинулися записувати, натискаючи на кнопки диктофонів.

Кілька хвилин потому суддя оголосив перерву. А за пів години — рішення: обвинувачення знято. Ігор вийшов на волю просто з залу суду, ледве стримуючи сльози.

Надворі вже стояв Михайло. Він не заходив в середину — лише стояв осторонь, спостерігаючи. Коли Ігор вийшов, очі їх зустрілися. Молодий чоловік не знав, хто це, але всередині відчув, що цей незнайомець мав стосунок до його спасіння.

— Дякую, — прошепотів Ігор.

Михайло кивнув і, усміхнувшись, пішов геть.

Вітер підняв кілька аркушів газет, що лежали біля сходів суду. На першій шпальті виднівся заголовок: «Несподіваний поворот у справі Ковальчука: свідок зізнався в брехні».

Михайло тихо промовив сам до себе:
— Правда завжди виходить на світло. Бо Бог ніколи не залишає тих, хто шукає правди.

Того вечора він повернувся до свого благодійного подвір'я, де на нього вже чекали люди. Хтось просив їжі, хтось просто висловлював слова підтримки. І коли Михайло розливав гарячий борщ, в його серці панував спокій.

Він знав — сьогодні Бог знову зробив Своє. Через нього. Через віру. Через правду, що перемагає навіть тоді, коли навколо — морок.